Вже йде восьмий рік, як військові сусідньої держави вторглися на територію України та окупували Крим і частину Луганщини та Донеччини. І хоча лінію фронту, де постійно чути обстріли та гинуть українські захисники, офіційно називають лінією зіткнення, ми всі розуміємо, що вже восьмий рік поспіль в країні йде війна. А це завжди смерть, розруха, біль та розпач.
Журналісти Сватове. City зустрілися з людиною, яка змушена була залишити в Луганську квартиру, бізнес, щасливе довоєнне життя і переїхати до Сватового. Ми не задавали питань, а просто слухали розповідь про те, як війна перекреслила життя однієї з луганських сімей.
На роздоріжжі — сім років розпачу та болю
Валентина Павлівна (задля безпеки ми не вказуємо прізвище героїні — прим. авт.) народилася у Сватовому. Їй 69 років. Батьки були сватівчанами. Будиночок батьків старенький, потребує капітального ремонту. У дворі ще стоїть напівзруйнована маленька хатина. Валентина каже, там колись жила їхня бабуся, та зараз будівля у аварійному стані, тому нею не користуються.
А будинок, де сьогодні живе жінка, батьки збудували на місці старої хати. Каже, тато розваляв спочатку все майже до фундаменту, підняв вище, щоб під час повені не заливало, і самотужки збудував типовий післявоєнний сватівський будинок. У кутку висить ікона. Тут Валентина і прожила все своє дитинство. Вчилася у другій школі, а після школи вступила до інституту.
Майже все своє трудове життя Валентина Павлівна прожила в Луганську. І хто ж думав, що на пенсії змушена буде приїхати назад до Сватового. У Луганську залишилася трикімнатна кооперативна квартира, колись куплена в розстрочку. Син Валентин живе і працює у Києві.
Валентина Павлівна закінчила Луганський педагогічний інститут за спеціальністю «Українська мова та література». Викладала в Луганському вищому училищі комп’ютерних технологій. Каже, робота дуже подобалася. Найбільше любить історію України, бо вона дуже яскрава та глибока.
Вдома у Валентини Павлівни все заставлено книжками. Жінка каже, перевезли тільки декілька речей з Луганська, але поки що немає ні сил, ні бажання їх розібрати. За її словами, після початку війни все й досі до тями не прийде. Всі сім років була спустошеною.
А Сватове Валентина любить ще з дитинства за прекрасну природу, спокійне і трохи провінційне життя. Ще каже, що найбільше в житті любить добрих людей. І хоча багато знайомих не завжди поділяють її радикально проукраїнську позицію, Валентина вірить, що доброта і толерантне ставлення у спілкуванні ніколи не викличе агресію між людьми.
А ще жінка любить тварин. Дома в неї дві кішечки. Одну взагалі чоловік і син ще кошеням привезли з Луганська. Ще у дворі є собака, якого теж підібрали на вулиці. Валентина говорить, що тварини ніколи не зрадять, за те вона їх і любить.
Про життя чоловіка та сина в Луганську у перші два місяці після захоплення Валентина розповідати не хоче. Каже — це суцільний біль та розпач, бо ледве живі вибралися. Втекти від ополченців допомогли добрі люди.
Зараз Валентина Павлівна порається на городі, ходить до бібліотеки, багато читає, спілкується з багатьма людьми. Вона не скаржиться на своє тяжке життя, радо зустрічає гостей і дуже любить спілкуватися.
Про що мріє наша землячка, яка через війну повернулася до Сватового
— Сватове — моя маленька Батьківщина. Тут пройшли моє дитинство, юність, зрілість, перші побачення, перші розчарування.
Батьківська хата. Старенька, поношена, але така рідна. Після смерті батьків рука не піднімалася її продати, як наче б та душа відчувала, що вона мені ще й як пригодиться.
Тоді — у квітні 2014, приїхала у Сватове на декілька днів навідатися на батьківську садибу. У Луганську тоді було вже неспокійно, але люди до останнього не думали як усе обернеться. Корінні луганчани — це добрі люди. Хоча багато хто дивився на східний кордон та чогось чекав. Але ми не дуже хвилювалися, бо знали, що наші військові поруч. Вже тут почула, що Луганськ захопили бойовики. І якби тоді, ще у 2014, відразу дали «по зубах» всім цим ополченцям, то сьогодні б не було стільки горя та смертей.
Коли почула про події в Луганську, то спочатку хотіла туди поїхати. Але не змогла виїхати, бо міст на Лисичанськ розбомбили. А потім взагалі активні військові дії почалися. Так і залишилася тут сама без документів, без грошей, без підтримки, бо сім’я моя була у Луганську. Це були найважчі два місяці у моєму житті. Зв’язку з рідними немає. Невизначеність. Величезна туга за рідними і розпач. Сил ні на що не було. Здавалося, вже й не живу. Щодня просиналася з надією, що хтось з моїх зателефонує — чи синок, чи чоловік, а може хтось із сусідів. Тільки коли чоловік з сином вибралися з Луганська, тоді відлягло від серця.
На той час у Сватовому велику допомогу мені надали у Сватівській райдержадміністрації. Особиста подяка тодішньому її керівнику Олексію Борзилу. Він допоміг мені з відновленням документів на будинок, а ще підтримав добрим словом та особливим ставленням. Адже на той час я три місяці не отримувала пенсії, поки у Пенсійному фонді розбиралися з документами.
В Луганську ми мали свій бізнес — займалися видавничими послугами. До речі, одні з небагатьох, чия продукція друкувалася українською мовою. І люди це сприймали нормально. Тобто ніякого мовного конфлікту в Луганську не було. Працювали на себе і приносили користь людям. Нам це подобалося. Вкладали гроші у розвиток, орендували офіс. А потім прийшли «визволителі» та й «звільнили» таких як ми підприємців від всього. Добре, що хоч від життя не «звільнили».
Перший телефонний довідник області на українській мові
Останні сім років життя пропало, зникло, залишилися тільки розчарування та біль. Сьогодні вже ні до кого їхати в Луганськ. Рідних там немає, а більшість сусідів, з якими ми дружили, за останній рік просто померли. Тільки у нашому під’їзді дев’ятиповерхового будинку залишилися жити всього три родини. Там дуже погана ситуація з поширенням коронавірусу. Вмирають цілими родинами. Про це знають тільки ті, хто там живе, та й то воліють мовчати. Туга та біль за тими, кого вже ніколи не побачу та не зустріну. Не заслужили люди такого життя — ні ті, хто став переселенцями, ні ті, хто там залишився.
Сьогодні живу у Сватовому скромно, які і більшість сватівчан. Скажу відверто, у місті останнім часом зроблено чимало гарного. Нещодавно лікувалася у районній лікарні. Все добре, умови гарні, лікарі уважні. Саме місто поступово змінюється на краще.
Однак мене турбує ставлення більшості сватівчан до України. Мабуть, це проблема всіх міст східної України. І криється вона, перш за все, у вихованні. На моє переконання, вихованням патріотизму потрібно було займатися відразу після проголошення незалежності України. Причому це потрібно було робити на рівні держави, як це робиться в інших країнах. Треба відразу було у корені змінювати ставлення людей до всього українського, змінювати свідомість, а не гратися у політичні ігри. На мою особисту думку, у цьому плані недопрацьовували і педагоги. Та й люди не вміють або не хочуть мислити раціонально, аналізувати події, думати та робити правильні висновки, бо їх не навчили це робити. І сьогодні, на восьмому році війни, живучи у Сватовому, мене тривожить відсутність у багатьох людей любові до України. Адже Батьківщину, як і батьків, не вибирають. Україну потрібно любити самовіддано, трепетно, берегти як «зіницю ока» не за щось, а тому що це твоя країна. Вона ж бо у нас одна. А багато хто і досі цього не зрозумів. Та, мабуть, вже й не зрозуміє.
Коли змушений обирати — покинути свою домівку чи жити в окупації, то для багатьох це не простий вибір. Але сьогодні, за сім років війни, там виросло вже нове покоління, яке слухає тільки російську пропаганду і ненавидить Україну. Звісно, на тій стороні є й проукраїнські люди. Але вони загнали свої переконання далеко в глибину душі і бояться їх висловити відкрито. Та більшість жителів Луганська, на мою думку, все ж таки прибічники «руського миру».
Ви запитуєте — чого я хочу сьогодні найбільше? Так хочеться миру в нашій країні. Хочеться про це голосно кричати, щоб почули ті, хто не відчув на собі відлуння війни. Дайте пожити, адже життя прекрасне і у кожного одне, та ще й таке коротке. Бережіть і любіть дітей не тільки своїх рідних, а й чужих. Поважайте тих, хто не шкодує на передовій свого життя, щоб ми тут жили спокійно.
До Луганська я вже не повернусь. І не тільки тому, що нема до кого. Це вже не те місто, яке я знала, любила, починаючи з 1969 року, як туди переїхала. І хоча життя нашої родини, як і багатьох інших, не було легким, але більше було гарного. Улюблена робота, гарні друзі, люба родина. Життя було захоплюючим і яскравим. Працювали, приносили користь людям, відпочивали. І вмить все перекреслила війна. І сьогодні мені найбільше не вистачає тієї атмосфери, того спілкування з людьми, з якими ми — молоді, сповнені надій і сподівань, жили в Луганську, працювали та творили, виховували дітей з надією на їх щасливе майбутнє. А сьогодні багато моїх друзів, які залишилися там, але не зрадили Україну, так і не дочекалися рідної неньки.
Фотографії Луганська, зроблені у 2019 році користувачем Livejournal під ніком maxim_nm та Громадське радіо.
Сьогодні і там — за лінією розмежування, і тут — на вільній території, луганчанам не солодко. Живемо, як живемо. Кожен змушений будувати своє життя спочатку. Вся прогресивна молодь з Луганська виїхала. Вже за сім років якось прилаштувалися у житті. А у літніх людей вже немає тієї наснаги, тієї життєвої сили, яка б підживлювала. Не побажаю навіть і ворогу після стількох років праці на старість залишитися без необхідного у житті, у побуті. Найбільше дратує, що ти не можеш щось змінити, як та маленька піщинка в пустелі. Бо проти зброї не підеш. Але без нажитого можна ще якось проіснувати. А от молодим людям ще важче, бо дивлюся як сумує за друзями мій син, за спілкуванням, за зустрічами, за фотографіями, які залишилися в луганській квартирі. І чи вдасться повернутися за ними — невідомо. Війна розділила життя наших дітей на «до» і «після».
Хочу побажати всім українцям — любіть Україну, робіть все, щоб бути незалежними, щоб ваші діти, онуки були господарями своєї держави, а не холопами, наймитами. Хочеться нагадати слова з поезії «Лебеді материнства» Василя Симоненка: «Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину», — розповіла Валентина Павлівна.
---
#UNPPP #NGO_MEDIA
Публікація підготовлена в межах проєкту «НГО та медіа: новий формат співпраці», що реалізується ГО «Медіапростір Україна» за технічного адміністрування ЗУРЦ у межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки урядів Данії, Швейцарії та Швеції.
Думки, зауваження, висновки або рекомендації, викладені в цьому матеріалі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди ООН, та урядів Данії, Швейцарії та Швеції.
