32-річний волонтер Антон Яремчук покинув Лисичанськ одним з останніх. Каже, вивозити людей з прифронтових міст вкрай складно. Чому родини відмовляються залишати небезпечні зони навіть заради життя дітей, волонтер розповів виданню Заборона.
Люди чіпляються за наративи
Усі, хто не виїхав у перший тиждень, адаптуються під нові умови життя. Вони впадають у такі наративи, аби пояснювати собі, чому вони залишаються, чому щодня прокидаються під звуки вибухів.
З цього наративу вийти дуже важко. Вони всі одне й те саме кажуть: що на них ніхто не чекає, що вони через 2–3 дні залишаться на вулиці, в них немає грошей і немає можливості вивозити якісь цінності. Тут у людей все життя: будинок, їхня земля, в них тут поховані родичі, хвора бабуся, яку немає на кого залишити. Треба ще трошки пересидіти.
У підвалах перебуває по сто людей, їм привозять їжу, їм не треба працювати, їм не треба нічого робити. Вони там розподілилися: хто сьогодні багаття розпалює, хто за водою ходить. Влітку вони сидять "на вуличці", смажать щось "на кастрику", їдять вишню, інколи випивають.
Евакуація з Лисичанська
"Я розумію, що є все для того, щоб у такій ситуації просто адаптуватися, існувати в цьому, мінімально витрачаючи енергію", - каже волонтер.
Попри загрозу зґвалтування доньки, матір проти евакуації
Антон Яремчук пригадує, як в одному із бомбосховищ Лисичанська спілкувалися з місцевими про евакуацію. Поряд стояла дівчина 14 років і дуже хотіла виїхати. Її трусило. Дівчина вже 3–4 тиждень перебувала в істериці. Вона жила в бомбосховищі, однак молилася, щоб її вивезли звідти. Однак мати дівчина була проти.
Я їй сказав: "Ви бачите, що відбувається з вашою донькою? Її можуть зґвалтувати. Ви взагалі не розумієте, що відбувається в містах під окупацією? Як вам те, що у вас тут дитина лишається?". Вона відповіла: "А у меня их девять!"
Через бажання доньки, родина виїхала з небезпечного міста
В гуманітарному центрі Лисичанська волонтери перебували впродовж декількох днів. З ними познайомилася 12-річна Маша. Під час обстрілу вона сказала: «Я хочу, щоби ви мене вивезли».
Евакуація з Лисичанська
Виїхали за місто, знайшли військових і почали радитися. В поліції сказали, що потрібно привезти дівчину назад, бо це викрадення дитини. Наступного дня зв’язалися з мамою і врешті-решт до Слов’янська евакуювали ще й її сім’ю. А так би вони не виїхали.
Люди раді, що врешті перебувають у небезпеці
Антон зізнається, в більшості випадків місцевих доводилося вмовляти евакуюватися. Аби почути від людини: «Так, я готова», треба було витратити від 30 хвилин до години.
Як тільки вони виїжджають, то змінюються. Людина з Лисичанська, коли приїжджає у шелтер, стає зовсім іншою. Вони розуміють, що всі ці наративи не мають під собою жодного підґрунтя. Вони потрапляють туди, де не стріляють 24/7, де є світло, зв’язок, вода й можна нормально поїсти, вони всі розуміють, що єдине правильне рішення — це евакуація. Усі раді, що виїхали.
