Російські генерали затикають дірки на фронті під Луганськом мобілізованими. Тих шлють на передову без плану дій, командирів та зв'язку. Бі-Бі-Сі розповідає, як це відбувається.
Приїхати на Луганщину, щоб бути вбитим
Вночі українська артилерія майже не працює - коптери з повітря гірше бачать російських солдатів. Займати оборону у селі – погана ідея, бо вдень станеш легкою мішенню. Окопуватися доводиться у лісі. На виданих картах часто немає населених пунктів, які мобілізовані йдуть позичати, бо карти ще радянські. Рації відключаються: заряджалися вони востаннє ще в Росії, а батарейки сідають.
Це звичайна ситуація для російської армії, і саме в таких умовах у ніч з 1 на 2 листопада чотири роти мобілізованих з Воронезької, Свердловської, Челябінської областей - близько 500 осіб - за наказом командування вирушили у бік Макіївки Луганської області.
"Їхали вночі з однієї лісосмуги до іншої, нам сказали, що вийдемо на третю лінію оборони", - розповідає Бі-бі-сі 28-річний Дмитро Слобідчиков.
"Завдання не було спочатку ніякого, тому що зв'язку, коли ми висувалися, не було", - вторить йому товариш по службі Олексій Агафонов. Командири запевнили, що їхній взвод буде за 15 км від фронту, а перед ними - ще дві лінії оборони.
У лісосмузі військовим наказали окопуватись. На взвод знайшлося дві лопати. У сусідньому – на 10 осіб три. Копати довелося штик-ножами чи руками. Копати доводилося швидко: на позиції мобілізованих привезли до п'ятої ранку, до світанку залишалося небагато, як тільки розвиднілося, їхні позиції накрило вогнем.
"Шквальний вогонь за нами. Квадрокоптери літають - тільки відлетять, і одразу вогонь", - розповідає Дмитро.
"Нас ліворуч і праворуч обстрілювали. Мінометами, "Градами", - Олексій упевнений, що українські військові збиралися взяти їх у кільце. - За 8 годин обстрілу, коли лежиш у викопаній собі могилі, розумієш, звідки що летить".
Наказу відступати не було, і тому військові лежали у викопаних окопах і чекали. Командир взводу наказав залишатися. "Між обстрілами, коли дрони відлітали, питали: "Що робитимемо? Ви розумієте, що це розстріл? Командир роти відповідав: сидимо, - каже Олексій.
На "третю лінію оборони", яка опинилася під українським обстрілом, мобілізованих відправили із села Красноріченське - за 20 км на південь від Сватового. На той час воно було під контролем російських військ. Село трохи менше, на яке російські військові чи то наступали, чи то намагалися його утримати - Майданчик, на півдорозі до Макіївки. Зв'язку не було, тож не було й наказів, що робити, окрім як не відступати та окопуватись.
Передовою поступово стає саме Сватове
Дмитро Слободчиков на собі поніс пораненого товариша по службі в тил, назад у бік Красноріченського. Тому уламком роздробило коліно. Пораненого Дмитро доніс, але на місці командири ще півтори години вирішували, чи відправляти до шпиталю "трьохсотого". Хотів повернутися до товаришів по службі, що залишилися під обстрілом, щоб вивести їх з-під вогню. Полковник дозволу не дав: "Вони все одно вже мертві". Дмитро пішов до командира молодшого - ротного лейтенанта. Той сказав: "Дозволяю, але я тобі нічого не говорив, наказу не давав". Дмитро повернувся і вивів свій взвод – трьома групами по десять осіб.
Олексій стверджує, що із двох взводів, з якими вони тримали оборону на 100 метрах місцевості, загинули близько 10 людей. На світанку 2 листопада вони з товаришами по службі побачили, що навколо лежить багато загиблих. Так вони зрозуміли, що в цьому місці раніше вже обстрілювали російські позиції, і тіла ніхто не забрав. "Без рук, без ніг, без голови, але з військовими квитками та жетонами з особистими номерами", - так описує Олексій те, що побачив сам.
"Двохсотих" дуже багато було. Можна сказати, ходили ними. Там не десятки, там більше", – підтверджує Дмитро.
Повертатися до Красноріченського військовим, що залишилися живими, довелося пішки. У селі дані військовослужбовців переписала військова поліція, після чого їх на КамАЗах повернули до Сватового. Зараз вони кажуть, що ніхто з тих, хто вижив, не хоче повертатися на передову. Але в місті мобілізованих раз у раз ловить військова поліція, яка повертає їх на "передок" насильно. Передовою поступово стає саме Сватове, бо ЗСУ перебувають уже за кілька кілометрів від міста.
Увечері 7 листопада в одному з будинків у Сватовому ховалися 29 мобілізованих, у сусідньому – 21. "У всіх одна й та сама історія: привели, поклали, обстріляли, командири втекли", - каже Дмитро. І він, і Олексій стверджують, що у Сватовому не залишилося жодного офіцера, який міг би віддати їм якусь команду. Командир взводу Олексія та Дмитра у результаті опинився у шпиталі з контузією. Прапорщик – зник.
Олексій обіцяє, що якщо Сватове штурмуватимуть, то мобілізовані, що залишилися, відстрілюватимуться. Вони зміцнюють двір біля будинку, де оселилися, і готують вогневі точки.
Дмитро, щоправда, готовий відстрілюватися і від військової поліції: "Якщо сюди сунеться, ми відбиватимемося. Ми не хочемо на "перед" йти, ми надивилися - кишки, ноги відірвані".
