Сватівський велосипедист Олександр Верещагін 11 червня повідомив на своїй сторінці у Facebook про свою нову подорож — зі Сватового в Ужгород. Відстань між містами 1491 кілометр. Пішки йти 308 годин. В дорогу Олександр разом із Світланою Швець, Андрієм і Сергієм Клименками вирушив 24 червня. Минулий рекорд команди 970 кілометрів. Тоді їздили до Одеси.
Журналісти Сватове.City зібрали всі публікації Олександра з його Facebook-сторінки і групи VeloCity та зробили онлайн-щоденник, щоб ви вдома змогли відчути та побачити, як це проїхати на велосипеді 308 годин.
Ось так виглядає маршрут на карті:
Саша ще не доїхав до Ужгорода, тому щоденник буде оновлюватися окремими публікаціями.
24 червня — день перший
24 червня Олександр виїхав зі Сватового. Їхав за маршрутом Борове — Савинці — Балаклія. Проїхав 100 кілометрів.
«Не жарко, не вітряно, тому цілком вкладаємося в графік, навіть з невеликим запасом», — пише Олександр.
Їдуть групою 2 на 2, так зручніше, бо у кожного свій темп. Ночують у Балаклії, там нестабільний інтернет і чується сватівський суржик. Потихеньку «підбираються» до Полтавщини.
25 червня — день другий
Балаклія — Слобожанське — Лиман — Коропове — Стара Гомільша — Велика Гомільша — Пасіки — Охоче — Меликівка — Парасковія — Медведівка. Проїхали 120 кілометрів.
Доїхавши до Коропового без пригод Олександр з командою поїхали до Гомільшанських лісів. Це величезні масиви змішаного лісу, які тільки на шляху мандрівників зайняли три райони — Зміївський, Нововодолазький і Кегичівський.
Основна туристична локація знаходиться в селі Коропове Зміївського району. Але Олександра місце не вразило, тому вирішили рухатись далі. Попереду був нелегкий маршрут лісом і для команди ще ніколи не була такою великою відстань в 15 кілометрів.
«Хвойні ліси з пісками — це жесть», — пише Саша.
Було відчуття, що тебе покусали всі відомі комахи, з тебе «зійшло сім потів» та ти випив всю воду, що є у природі.
Далі були з півдесятка сіл та пилюка між ними. Деякі села була неохайні, а деякі навпаки — чисті і доглянуті. На ночівлю вирішили зупинитися в селі Медведівка Керченського району.
26 червня — день третій
Медведівка — Наталине — Красноград — Карлівка — Машівка. Проїхали 85 кілометрів.
До Краснограду доїхали швидко, дороги нормальні, лише перед містом якась «каша». Пообідали в центрі міста та вирушили далі.
Півтори години і Саша у Карлівці, першому райцентрі Полтавщини. Там чисті вулиці і дуже багато зелені.
«Полтавські села відрізняються від Харківських, вони охайніші, більш доглянуті та з великою кількістю дерев», — пише у своєму блозі мандрівник.
Пообідали у Карлівці дешевше, ніж у Краснограді. У місті два парка, стадіон, АТБ. Тут вже говорять чистою українською. І тут вперше до них почали підходити люди.
Ще година і 22 кілометри, і мандрівники у Машівці — другому райцентрі. У селищі дуже красиве озеро, тому там і заночували. Полтаву вирішили приберегти на наступний день.
27 червня — день четвертий
Машівка — Полтава. Проїхали 42 кілометри.
Проїхали зовсім мало, бо заплановано відпочити у першому великому місті. Тут нарешті команда об’єдналася.
«Полтава — це водночас і маленький Харків, і трішки Одеси без моря», — пише Саша.
Місто дуже зелене, неквапливе, як для обласного центру і затишне. Багато парків, пам’яток, безліч кафе, ресторанів, купа іноземців і просто туристів. Говорять і українською, і російською. Так траплялося Саші.
Велосипедисти проїхали лише основними доступними локаціями.
28 червня — день п’ятий
Полтава — Запсілля. Проїхали 95 кілометрів.
Це був непримітний день. На виїзді із полтави застав дощ. Перечекали і поїхали далі. Команда знову розділилася на дуети. Одні поїхали магістраллю, а інші — автошляхом.
Було мало цікавого. Села змінювались іншими, постійно дув зустрічний вітер, небо затягнуло хмарами, декілька раз дощило.
«Настрій був не дуже, але свою майже соточку, ми виконали», — пише велосипедист.
На ніч зупинилися у селі Запсілля, яке розташоване на річці Псел. Вибрали тихе місце на пляжі і там переночували.
29 червня — день шостий
Запсілля — Кременчук. Проїхали 35 кілометрів.
Дорога до Кременчука пройшла швидко і спокійно. Трішки поблукали полями і за 3 години дісталися до міста. Кременчук — це великий промисловий центр Полтавщини. Побачили знамениті КРАЗи, відомий молокозавод «Простоквашино» Об’єднавшись в четвірку пообідали в центрі міста.
Їхали з міста Кременчуцьким мостом через Дніпро. Таке враження, ніби там масштаби ріки перевищують київські і дніпровські разом взяті. Видовище неймовірне.
«Ти сподобався мені, Кременчук, я приїду до тебе знову», — пише Олександр.
Кременчук — Чигирин. Проїхали 75 кілометрів.
Дорога від Кременчуга до Чигирина складається з мінімум 10 спусків та підйомів. Тілько-но спускаєшся вниз і знову великий підйом, декілька разів навіть довелося пройти пішки.
Мандрівники зачепили лише трохи Кіровоградщини і до Черкащини в’їхали вже потемному. Саша хотів побачити місто-привид Орбіта, що будувалося у 1970. Після аварії на Чорнобильській електростанції місто перестало існувати. Зараз це навіть не селище міського типу, а вулиця з дев’ятиповерхівками, школою та населенням трохи більше 100 людей пенсійного віку. Олександр приїхав туди вночі, тому якісних знімків зробити не вдалось.
«Якщо чесно, хотілося швидше звідти втекти», — пише Саша.
За 10 кілометрів до Чигирина пішов дощ і вперше знадобилися дощовики. Заночували у парку Шевченка.
30 червня — день сьомий
Чигирин — Олександрівка — Новомиргород. Проїхали 94 кілометри.
Прокинулися у парку Шевченка. Виспалися, він хоч і великий, але не дуже людний. Поїхали подивитися на річку Тясмин та ще трохи на Чигирин.
Далі маршрут проходив до міста Олександрівка, про місто зовсім нічого сказати. Тому поїхали далі до Новомиргорода, де планували ночувати. І тут почалися перші проблеми.
Спочатку у Сашиного друга тріснула велопокришка, потім прокол. А потім в обох були проблеми з кареткою та педалями.
Дорога була жахливою. Деякі частини — каміння з піском, інші розбиті вщент. А кіровоградські села — це дорога-бруківка. Але до міста доїхали.
Саша з товаришем були наморені та злі, навіть фоток майже не зробили. Заночували біля річки.
1 липня — день восьмий
Новомиргород — Мала Виска — Новоархангельск — Бабанка — Умань. Проїхали рекордні 170 кілометрів.
«Ааа, я не хочу більше їхати на цьому довбаному веліку, так я думав у понеділок зранку та впродовж усього дня», — Пише Саша у блозі.
Саша замовив хостел в Умані на другу годину дня, а приїхали вони до нього об одинадцятій вечора.
У Олександра з товаришем навіть були думки доїхати на електричці, але транспорту до Умані не було. Тому традиційно добиралися велосипедом.
Дорогою зустріли групу іноземних велотуристів, але часу на розмови не було, тому обійшлися дружніми кивками.
А далі нові кілометри, літри випитої води, безліч машин, спека, декілька зупинок у придорожніх кафе, неймовірна втома та ледь не нервові зриви.
Фотогафій Саша в цей день майже не робив, він пише, що там, де є асфальт немає нічого цікавого.
2 липня — день дев’ятий. Розвантаження
Після восьмого дня вирішили відпочити та виспатися. Переїхали в інший готель поблизу траси Київ-Одеса. Попрали речі та відремонтували велосипеди.
В Умані говорять «осьо», «отаке», «ше», «далєко». Місто невелике але туристичне. Тут затишні кав’ярні, зручні хостели, чисті вулиці.
«Серце» міста — всесвітньо відомий дендропарк «Софіївка».
«Фантастичне місце, я ніколи не думав, що він такий великий і нереально красивий. Рідкісні види рослин і дерев, величезні кам’яні валуни, різноманітні водні птахи», — пише Саша.
Всі фотографії з Facebook-сторінки Олександра Верещагіна
