Зупиніться на хвилинку та згадайте найцікавішу ситуацію, яка з вами сталася у студентські роки. Ми ось згадали і виявилося, у кожного з нас в університеті була якась кумедна або жахлива ситуація. А потім ми вирішили запитати про це у сватівчан.
Історії дуже різні. Відбувалися вони з різними людьми та у різний час. Історії анонімні, та ви й самі зрозумієте чому.
Наталія, училася на фінансиста,
працює бухгалтером
— Я вчилася у Луганську. Перша кумедна історія трапилась на першому курсі. Я, напевно, тільки місяць провчилася. Це була осінь, і я приїхала з дому з величезною сумкою продуктів. Бо тоді на три тижні батьки давали мені тільки 10 гривень з урахуванням дороги. Як зараз пам’ятаю, квиток коштував три п'ятдесят у один бік. На харчування у мене залишалося тільки три гривні. На хліб та чай. Тому з дому брала стільки харчів, скільки влізе у сумку.
Чоловік виривається вперед. Я його вже й не бачу, як і свою сумку з харчами. Майже плачу, а може й плакала, вже не згадаю. І думала, що робитиму три тижні без їжі. Бо телефонів мобільних тоді ще не було, аби батькам повідомити.
Приходжу у гуртожиток, показую коменданту пропуск, а вона запитує, чого я така сумна. Я їй розповіла, що сумку з їжею вкрали. А вона показує кудись пальцем і запитує: це не твоя сумка стоїть? Каже, чоловік приніс і сказав, що зараз підійде дівчина. Мою радість тоді було не передати словами.
Ще одна смішна історія була пов’язана з конем. Перший курс, осінь, вечір. Ну, як вечір - майже ніч. Йшли ми з друзями по парку Дружби. Трішки випили, а може і не трішки. Побачили у парку великого залізного коня. Ходили навколо нього, а потім вирішили осідлати його та сфоткатися. Так і зробили. Пізніше надрукували фото, а вони виявилися невдалими. Тож вирішили перефоткатися.
Прийшли ми у парк до цього коня. А він такий величезний, що одні лиш ноги були вищими за нас. І як ми не намагалися залізти на нього знову — так нічого не вийшло. Як ми тоді це зробили і досі незрозуміло. Я ще тоді була на підборах і у довгому пальто. Містика!
Ще був смішний випадок під час лекції по теорії фінансів. Її у нас викладав дуже суворий викладач. Та і сам предмет складний. І ось викликає він мене розповісти минулу лекцію. А я взагалі не готувалася. Поки збиралась, встигла прочитати у зошити тільки п’ять рядків.
Я ці п'ять рядків йому розказала і мовчу, бо далі не знаю що казати. А викладач щось там пише собі і каже, аби продовжувала. Я починаю знову йому розповідати ті ж самі п'ять рядків. Він знову киває, щоб продовжувала. І коли я вже втретє переказую те ж саме, в аудиторії починають сміятися. Тоді викладач схаменувся і каже: «Молодець. Ось бачите, як треба вчити предмет!». Все, далі вже ніхто не зміг стримати сміх.
Валентина, училася на педагога
і ним же працювала
— У перші дні в гуртожитку вирішили влаштувати дискотеку. Дозволу ні в кого не питали, адже ми вже дорослі. Зібралися у 225 кімнаті. Включили магнітофон на всю, лунало щось типу «йомахо-йомасо». Накинули на люстру банний рушник, бо "темнота друг молодежи". Винесли зайві стільці на кухню і як розійшлися. Це була, мабуть, найзапальніша дискотека. І ось у розпал вечірки заходить якась дівчина. Ми бачимо лише силует у дверях. Зачіска, як у нас. І ми кричимо хором «Захаді».
Та замість того, щоб танцювати, вона зірвала рушник з люстри. І тут ми остовпіли. Перед нами стояла комендант гуртожитку. Музика урвалася. А вона не то закричала, не то прошипіла: «Нємєдлєнно прєкратіть! Висєлю к чортовой матєрі! За 5 мінут парядок! Разашлісь!» Ми дискотеку закінчили, але відтоді комендатку почали називати кішкою.
А ще була історія, коли нас відправили на місяць у колгосп збирати врожай капусти. Це були сміх, сльози та вчинки, які не личать майбутнім вчителям. Вивезли нас у безкрає поле. Ми ножами зрізали головки капусти, які були здорові і непідйомні.
Ми на тій капусті падали. Важко фізично було. Приходили вночі КАМАЗи, викладачі Кабардин із Стасевський нас будили, щоб ми ще йшли їх вантажити. А вранці знову лунає команда «Підйом!», і ми йдемо до умивальників, у яких замерзла вода. Рабство якесь. Нас так тією капустою дістали, що одного разу ми вирішили на роботу не йти.
Ранок. Чуємо, що всі встали, а ми лежимо. Смикають двері, а ми лежимо. Всі пішли вмиватись. Табір заворушився, зацокали мерзлі умивальники. Ліля, Марина, Ірунга, усі дівчата з нашої кімнати почали нервувати. Мовляв, скільки не лежи, а треба вставати. Ну, то були б не ми з Люнгою, аби взяли отак і зразу здалися. Вирішили лежати до кінця. Уперлись і все. Дійшло до того, що всі вже стоять умиті, одягнуті, готові їсти чергову дозу макаронів, а ми лежимо.
Прийшов Кабардин у кімнату. Лежимо, заплющивши очі, типу спимо. Він обережно так торкається плеча, спокійно намагається розбудити. Вмовляє встати, а ми спимо. Коли він узяв нас за ноги, ми підірвалися, як ошпарені.
Виходимо з рушниками до умивальників, а 50 людей на нас чекають, не снідають. Капуста і макарони — наша карма.
Аліна, училася на журналістку,
зараз працює масажисткою
— Я жила в кімнаті з дівчатами на п’ятому поверсі. Ну, і, як всі студенти, вирішили трохи випити вина. А сидіти ми любили на підвіконні. Відкривали вікно навстіж та розмовляли.
Настрій чудовий, і тут я вирішую прямо з підвіконня стрибнути на ліжко подружки. Гарно так стрибнула... на її ноутбук. Ще й око собі розбила.
Наступного дня шукали майстра, аби полагодив ноутбук, але сказали, що гаплик. Довелося платити за гаджет. Може хтось скаже, що ця історія не куменда, але мені і досі дуже смішно.
Наталія, має музичну освіту,
працює музикантом
— Я тоді вчилася на третьому курсі у Ялтинському національному університеті. Але довчитися там не встигла через анексію Криму. Тож довелося перейти у Тернопільській університет.
Коли на моєму майбутньому факультеті дізналися, що я переселенка з Криму, то вирішили влаштувати для мене на вокзалі помпезний прийом, з хлібом-сіллю та музикою. І мене про це попередили. Але вони трішки наплутали та зустріли іншу дівчинку, яка теж перевелась до них в універ, тільки на інший факультет. Що вона подумала, коли на вокзалі її зустріли діти з прапорцями, музикою та хлібом, я навіть не здогадуюсь. А я приїхала на день пізніше і на вокзалі, звісно, нікого не було.
Ну, я якось дісталася до універу зі своїми валізами і тоді всі зрозуміли, що переплутали. І таке почалось. Хлопці з моєї групи підхопили мої сумки та понесли до гуртожитку. Інші бігали по університету з моїми паперами, аби швидше все оформити. Власне, увесь день зі мною носилися, як з писаною торбою.
Ще запам'яталася одна не дуже гарна історія. Сидимо ми на парі, а викладачка каже, що вийде на 15 хвилин. І тут я згадую, що забула у гуртожитку зошит і вирішила за ним швиденько збігати. Поверталася, і вже біля корпусу впала на слизьких сходинках.
Заходжу в клас, дивлюся, прєпода ще немає і на весь клас нецензурно розповідаю про своє падіння. Чую, ніхто не сміється, а я не розумію чому. Дивлюся, а на місці моєї одногрупниці сидить викладачка. Так соромно мені ще ніколи не було.
Одного разу поїхали ми колективом виступати в Луганськ. Нам обіцяли, що ночувати будемо у гуртожитку, але обдурили. Що робити? Не спати ж у парку на лавочці. Один хлопець запропонував нам переночувати у його гуртожитку. Але він вже був зачинений, тому потрапити у кімнату на другому поверсі можна було лише через вікно.
Заліз перший і чекає на інших. Лізе ще один хлопець. Проходить п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин. А він запихався і каже, що це так важко було. А через дві хвилини піднімаюся я. Хлопці сміються. Кажуть: тобі важко, а Наталці ні!
Ірина, вчилася на програміста,
працює ІТ-спеціалістом
— Коли я ще вчилася у Харківському національному універі (колишній ІНЖЕК), у нас теорію ймовірності викладав такий собі древній старець. Через свій поважний вік він був забудькуватим і дивакуватим. Сидимо у нього на парі, а він перевіряє хто був відсутній на його останній лекції.
Підходить до одного хлопця і питає чи був він на минулій парі. Той каже, що не був, бо хворів. Викладач обійшов аудиторію і знову підходить до цього ж хлопця та питає, чи був той присутній. Хлопець знову каже, що хворів. Препод втретє обійшов аудиторію і знову підходить до того ж хлопця із запитанням. Хлопець втретє каже йому, що не був, бо хворів. Тоді викладач повертається і запитує: «Та що ж ви всі хворієте?».
До речі, коли я після другого курсу перевелась до Харківського університету радіоелектроніки, курс по теорії ймовірності довелося пройти знову, бо від викладача у віці я так і не отримала знань.
У тому ж ІНЖЕКу у нас декілька математик читав викладач на прізвище Сенчуков. Так от історії, пов'язані з ним, я б скоріше віднесла до жахів навчання у цьому універі.
Коли від пояснював предмет, то математичні терміни заміняв зрозумілими тільки йому афоризмами. Наприклад, фразу «розв’язати рівняння» він заміняв на «поставити горбатого до стінки».
Тож аби полегшити собі та іншим студентам життя, ми випустили «Збірку сенчуковонізмів», у якій його фрази переклали на зрозумілу для студентів мову.
