Колись дуже давно, наприкінці 1980-х, Донецька залізниця була багатим підприємством. Настільки багатим, що через станцію Сватове возила ешелони з вугіллям туди-сюди. Вони йшли кілька разів на добу з боку Лисичанська в бік Куп’янська і приблизно стільки ж разів з боку Куп’янська в бік Лисичанська. Чому так було, не знаю, але такий стан речей був хорошим підґрунтям для жартів сватівчан.
В ті веселі часи керівники Донецької залізниці вирішили, що треба вже нарешті електрифікувати ділянку Куп’янськ-Попасна. Бо і дорого було по ній кататись тепловозами та дизель-поїздами, і соромно...
І почали на цій ділянці дороги встановлювати величезні стовпи, щоб у майбутньому провести тролею й запустити сучасні електровози. І почали взамін старих низеньких перехідних через залізницю мостів будувати нові — високі.
У Сватовому на вокзалі тоді був столітній перехідний металевий місток. Будували його ще до часів історичного матеріалізму, тому він був міцний, красивий і анітрохи не іржавий. Але був він занизький для електровозів, тому доля його була вирішена — на брухт.
Новий високий бетонний перехідний міст почали будувати поруч із старим. Матюкають той міст сватівчани й досі — сходи на ньому чомусь різної висоти, пандуси для дитячих та інвалідних візків незручні... Та то таке.
Був у ті часи в нашому прекрасному місті чудовий мер — «крєпкій хазяйствєннік» Сергій Іванович Родюшкін. За роки свого мерства він запам’ятався сватівчанам тим, що міг годинами стояти над ямою, в якій працівники водоканалу чи ЖЕКу героїчно ліквідували черговий порив каналізації чи водогону (уявіть, і в СРСР труби дуже часто проривали!). Мер знав безліч методів ліквідації подібних аварій і охоче навчав цим методам трудяг, які по коліно у воді боролись із техногенними катастрофами. Звісно, поруч з мером просто повинні були стояти годинами начальники та головні інженери водоканалу або ЖЕКу.
Пересічні сватівчани в ці тяжкі години, звісно, на прийом до мера потрапити не могли. А тому журналісти районної газети (тоді вона називалась іще «Ленінським шляхом») інколи організовували в редакції «прямі лінії» з міським начальством, під час яких примушували мера 2-3 години відповідати на дзвінки жителів міста, а потім давали звіт про ці бесіди на сторінках газети. Це було суперове нововведення, бо мобільного зв’язку тоді ще не було, а до кожної ями телефон не проведеш.
Під час однієї з таких «прямих ліній» хтось з жителів міста запропонував меру якось забрати, випросити чи ще якимось чином перевести у міську власність старий перехідний місток, який у чудовому технічному стані мав відправитись у брухт. Та людина, ім’я якої загубилося десь у часі, пропонувала старий залізничний місток перекинути через річку Красну на стадіон Зарічний, з високого берега по прямій на низенький, а на тому боці встановити сходи для підйому на міст. Причому сходи робити не треба було — підійшли б ті, що були на вокзальному мосту.
Пан Родюшкін ідею схвалив... і тут же про неї забув. Через пару місяців, коли старий міст залізничники почали різати, я (тоді кореспондент районки) нагадав меру в газеті про цю прекрасну ідею. Але... Ну, не склалось у мера з залізничниками. Не зміг він ні купити, ні випросити, ні поміняти на металолом старий залізничний перехідний місток. І так поховав цю чудову ідею.
І от пройшли роки. Кожної зими старі кладочки в центрі міста зносило повінню. Комунальники їх старанно виловлювали й відновлювали... Скільки грошей пішло на ці щорічні ремонти — хтозна. Одного разу навіть була жахлива катастрофа — люди, які йшли кладками на міське свято Івана Купала, розхитали кладочки й упали разом з ними в річку. Обійшлося без жертв.
З містка у річку влітку любили стрибати діти. І дорослі.
Нарешті міській владі це набридло, і мер (ним тоді був уже Євген Рибалко) зайнявся кладками. У 2012 зробили металеві сходи на спуску до кладок. А 2013 до Сватового аж із столиці привезли спеціальний трактор, який міг рухатись по землі, воді й очерету. Почалась очистка русла Красної.
В один з днів ми з другом пішли на річку подихати повітрям, хильнути на природі чарку і поспостерігати за роботою «лунного трактора», як називали цю чудову техніку. Коли повертались назад, зустріли на кладках мера. І тут я розповів Євгену Вікторовичу стару історію із залізничним перехідним мостом.
— Дійсно, класна ідея, — сказав мер.
На цьому й розстались. Але вже через пару тижнів почалось будівництво нового перехідного містка через Красну — з високого берега по прямій, з двома сходинковими маршами на низькому березі.
Будівництво підвісного мосту, 2013 рік
— Я тоді зібрав усю нашу технічну еліту, — розказав мені днями Євген Рибалко. — Вони ідею підтримали й принесли кілька проектів. Яка там була краса! І підвісні мости, й арочні, і дерев’яні, і бетонні... Але проект напівпідвісного металевого мосту, зроблений Володимиром Івановичем Данильченком, переміг, бо був повністю орієнтований на ті потужності, на ті механізми, які є у Сватовому.
Міст будували працівники «Теплокомуненерго» (керівник автор проекту Володимир Данильченко) та ПМК-231 (керівник Олександр Шкута). Вони зробили дві опори мосту на берегах річки, перекинули металеву конструкцію, зашили її дошками, провели освітлення.
Зате тепер перехідний міст через Красну радує сватівчан. Він відразу став однією з візитівок міста, біля нього часто фотографуються люди. А молодята, виходячи з загсу, прямують до містка, щоб почепити символічний замок кохання з своїми іменами, а ключі від замка закинути в річку.
Ось така історія, малята. Думаю, цікава.
Фото на головній Ольги Яцини
