2014 рік став новим викликом для українців, показав якими крихкими є наша свобода та незалежність. У зв’язку з анексією Росією Криму та воєнними діями на Донбасі, постраждали більше трьох з половиною мільйони людей. Ці події призвели до появи нової категорії громадян — вимушено переміщені особи (ВПО) та людей, що живуть на лінії розмежування. Одним із головних джерел отримання інформації для громадян є державні або місцеві засоби масової інформації. На скільки ЗМІ впливають на свідомість громадян і яких правил мають дотримуватися журналісти. Свої думки з цього приводу висловила переселенка з Луганська.
Проблеми внутрішньо переміщених осіб
Мінські домовленості й угоди про припинення вогню, укладені ще в 2015, не сприяли припиненню насилля. Конфлікт в Україні триває, окупація триває, прояви насильства та порушення прав людини продовжуються.
Більшу частину внутрішньо переміщених осіб складають жінки та діти. Ця група населення вважається особливо вразливою і частіше стають жертвою військових злочинів, зокрема таких як сексуальне насильство. На плечі жінок-переселенок лягає весь страшний тягар війни, який посилюється відсутністю доступних соціальних послуг, а також усталеною гендерною нерівністю. Історично так склалося, що саме жінка несе відповідальність за соціально-економічний добробут своєї родини, включаючи задоволення побутових потреб, догляд за дітьми, людьми похилого віку та інвалідами.
Масштабне внутрішнє переміщення створило напругу і в приймаючих громадах. Люди, що змушені були покинути свої оселі, рятуючи власне життя і шукаючи притулку, зіштовхнулися з проблемами пошуку житла. А власники неохоче погоджуються здавати житло переселенцям або здають його неофіційно і на спекулятивних умовах.
У громадах, які приймають переселенців, виникла конкуренція за місця у школах, доступ до державних послуг, на житлову площу та працевлаштування. Є випадки, коли люди змушені повертатися назад, бо не змогли влаштувати нормальне життя на підконтрольних Україні територіях.
Крім вимушених переселенців, ще понад три тисячі людей живуть вздовж лінії фронту, де безпека є поняттям примарним, а доступ до послуг, зокрема медичних, мінімально доступним. Люди психологічно травмовані, не мають засобів до існування, живуть у страху та депресії через постійні бойові дії та обстріли. Обмеження свободи пересувань сприяють відчуженню людей, які проживають на непідконтрольних територіях. Реакції на ці проблеми є неоднозначними.
Як розібратися в потоці інформації: думка переселенки
Ірина Корлякова — переселенка з Луганська. Наразі мешкає у Сватовому та очолює приватне підприємство. А ще Ірина є головою громадської організації «Луганочки», захищає інтереси і права жінок та інших вразливих груп населення. Я запитала у Ірини чи має вона намір повернутися назад у Луганськ після закінчення конфлікту.
— Ні, наразі вже не маю такого наміру. Спочатку дуже хотіла повернутися. Ночами бачила сни, наче я знову живу у своїй луганській такій затишній квартирі, просинаюся у своєму ліжку. Але час, дійсно, лікує. Наразі вся моя родина мешкає на підконтрольній Україні території, тому вертатися немає до кого, — каже жінка.
На громадських засадах у Сватовому жінка ще працює мобілізаторкою, тому часто по роботі стикається з переселенцями, які звертається до неї по допомогу.
Ірина Корлякова (зліва) обговорює проблеми з головою громади Валентиною Чередниченко
— Найчастіше просять допомогти у вирішенні матеріальних проблем: не вистачає грошей на лікування, на реабілітацію дитини, на навчання тощо. Але звертаються і з проблемами особистого характеру, часто просять допомогти в пошуку роботи. Допомагаю жінкам в отриманні грантів для відкриття власної справи, — розповідає Ірина.
Ще громадська діячка каже, що багато переселенців скаржаться на державу, що не турбується про громадян, які покинули свої будинки через війну. І вона з цими доводами згодна, бо на підконтрольних Україні територіях переселенцям поки що не запропонували умов для нормального проживання. Взагалі держава чомусь залишила цих людей сам на сам зі своїми проблемами, і це стосується не тільки житла.
Ірина розповідає, що першою реакцією на події 2014 було нерозуміння того, що діється навколо. А ще було сильне відчуття страху за близьких їй людей. Вона і досі не розуміє, як тоді таке могло статися. На її думку, цьому посприяли деякі засоби масової інформації, які тільки роздмухували конфлікт і нічого не робили, щоб його зупинити.
— Проплачені ЗМІ висвітлювали думку так, як їм було наказано. Інші журналісти видавали власну суб’єктивну думку як загальну. Були й такі, що просто описували події, не застерігаючи людей від того, що може статися, — каже Ірина Корлякова.
На думку переселенки, сучасні ЗМІ можуть відіграти дуже важливу роль на шляху до примирення. В той же час через поширенням фейків, дезінформації, політичного популізму людям важко розібратися де правда, а де брехня. Ірина каже, що треба не тільки читати, а й аналізувати будь-яку інформацію, перевіряти декілька джерел. На місцевому рівні це зробити легше, звернувшись до владних органів із публічним запитом. Хоча, за словами переселенки, уникнути пропаганди все одно не вдасться. На думку Ірини, сьогодні в Україні майже немає так би мовити медіаграмотних ЗМІ, які дотримуються балансу думок і точок зору, точності, достовірності, відокремленням фактів від коментарів.
— Що стосується матеріалів гендерної нерівності чи проявів будь-якого насильства, то журналісти мають ретельно підбирати кожне слово, перевіряти кожен факт, який вони оприлюднюють. Під час військового конфлікту такі речі тільки посилюються і треба бути дуже обережними з висловлюваннями, — каже Ірина.
Роль українських ЗМІ у розбудові миру та подоланні конфлікту
Державні та приватні ЗМІ є основним джерелом інформування громадськості та формують громадську думку. Це велика відповідальність. Журналісти мають правдиво і неупереджено доносити до людей, які кроки треба зробити для відновлення миру. Повідомляти громадськості про істині причини скоєння порушень чи насильства, про відповідальність, про наслідки та вплив насильства на життя людей тощо. І робити це можна декількома способами.
Подача інформації
Freedom of expression (свобода вираження поглядів) включає в себе інформацію або ідеї, які нам можуть подобатися чи ні, які нас дратують, шокують чи підбурюють. Наприклад, Russia Today використовує це з метою знищення свободи вираження поглядів. Коли інформацію використовують в якості зброї та атаки на інформаційний суверенітет іншої країни — це явище називають вепонізацією інформації. Основна різниця між свободою вираженням поглядів і вепонізацією інформації полягає в тому, що вепонізація є надзвичайно стратегічною, неспонтанною, нещирою, обов’язково просуває чиїсь інтереси, має одну мету — породження хаосу. Природа комунікацій сьогодні така, що всі сучасні конфлікти переносяться «безпосередньо з танку на онлайн платформи» і тут виникає питання їх юрисдикції. І досить важко запровадити обмеження та притягти до відповідальності, бо VPN і Tor браузер забезпечують анонімність в мережі інтернет. Онлайн медіа поки що в Україні не регулюються, але це питання часу.
Інформаційна війна
Сьогодні Росія веде інформаційну війну проти України. Починалося все з російського телебачення та соцмереж Одноклассники, ВКонтакте. Наразі ці канали зв’язку заборонені. Натомість дезінформація перенеслася на загальносвітові медіа Russia Today, Спутник, які подають події у світі та в Україні через призму російського сприйняття. Будь-яку проблему використовують, щоб спровокувати незадоволення у людей та показати всім, що в Україні хаос" і «нацисти переслідують російськомовних».
Підривна російська пропаганда спрямована на дестабілізацію державних інституцій України та для підтримки іміджу влади в Росії. Говорять, що «Україна — фейл-стейт держава, яка не відбулась, влада неспроможна, у вас нічого не виходить, у вас всі корумповані, у вас все погано і нічого не вийде, тому здавайтеся». Ця фраза начебто не є проявом насильства і не порушує жодних міжнародних прав, але в ній присутній деструктивний наратив. В той же час недостовірна і агресивна інформація використовується як зброя та атака на інформаційний суверенітет України.
Стратегічна комунікація України, як правило, тільки відповідає на такий наратив, що можна вважати захистом, а не атакою на інформаційний суверенітет Росії. Наприклад, репортажі українських журналістів із зони конфлікту на Донбасі є пропагандою позитивного образу українських військових у справі захисту країни від агресора.
Людям важливо вірити у свободу вираження поглядів як цінність. А вепонізація це руйнує, і як наслідок — відбувається випаровування правди. Наприклад, ситуація зі збиттям пасажирського літака над Донбасом у 2014. Російські ЗМІ тоді із задоволенням поширювали цю новину, а коли з’ясувалося, що літак не був українським військово-транспортним літаком, а пасажирським малазійським лайнером, новину прибрали і заперечували. Для них було важливим не довести хто це зробив, а щоб люди взагалі подумали що правди немає. Та як сказав ксьондз Бенедикт Хмельовський «Яким є кінь, кожен сам бачить» (Koń jaki jest, każdy widzi).
Як протидіяти ворожій пропаганді
Аби протидіяти ворожій пропаганді, Україна повинна створити умови для незалежності та свободи слова у ЗМІ — єдиний інформаційний простір для громадян з недопущенням корисливого «зовнішнього впливу» на громадську думку. І хоча досить складно уявити діяльність ЗМІ без використання пропаганди, а вона завжди присутня усвідомлено чи ні, все таки правдиве, об’єктивне та неупереджене висвітлення фактів відіграє важливу роль у стабілізації ситуації в країні.
Відсутність інформації або підміна фактів, ймовірно, будуть постійними проблемами. Використання ЗМІ у корисливих цілях політиками та можновладцями, масове поширення дезінформації, фейків та політичного популізму масштабно та агресивно впливають на настрої в суспільстві. Коли відбувається зловживання стандартами свободи вираження поглядів, зазвичай це закінчується тим, що відбувається делегітимізація медіа взагалі як інституцій, зростає зневіра до медіа. І це дуже небезпечно, бо в результаті делегітимізується демократичний устрій як такий. Тоді люди не знають кому вірити, де правда і припиняють вірити взагалі. Ми повинні розуміти, що права людини існують доки люди вірять що це добре. Існує загальносуспільний консенсус, що дозволяє нам жити краще. Якщо цього консенсусу не буде, то у нас або буде повна свобода, або — повна цензура.
Питання в тому, що ми можемо дійти до ситуації, коли суспільство скаже: «А ми хочемо нічого. Ми хочемо цензуру». Це може статися, коли наслідки будуть тяжкими не тільки для людей, що втратили на Донбасі житло, близьких, свій стиль життя, а і для більшої частини суспільства. Якщо така ситуація досягне великих масштабів, тоді ми побачимо як взагалі зміниться ставлення до подачі інформації засобами масової інформації.
-----
Матеріал підготовлено в рамках проекту «ReachOut», який реалізує «Українська мережа освіти дорослих та розвитку інновацій» (Мережа розвитку) у партнерстві з «ComparativeResearchNetworkEV» за фінансовою підтримкою Міністерства закордонних справ Німеччини.
