Голодомор у Сватовому: нам дозволяють знати свою історію. І це треба цінувати

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

Коли була класі у 7-8, то в рамках Малої академії наук проводила дослідження теми голодомору у своєму рідному місті. Вже тоді від прабабці Каті знала, що голод у нас був, що люди опухлі і непритомні на узбіччях лежали, що їли бознащо, аби вижити. Прабабуся розповідала, що сусіди були переважно багатодітні, і дітей тих рятували всією вулицею — варили якусь баланду у котілку і увесь гурт годували.

А ще з розповідей знала, що сусідка іншої моєї бабці малою з братами-сестрами втекла від голоду на хлібосольну Слобожанщину з іншої радянської республіки. Тут і осіли, і навіть дуже непогано влаштувалися. І пішла я до тієї бабусі за її спогадами.

— Кто тебе такое рассказал, про голод? Нормально мы жили, не хуже других. Работали. Переехали, потому что такие были обстоятельства. Вообще в Союзе всё было иначе. Вы, к сожалению, этого уже не застали.

Потім сусідка вже моїй бабі сказала, що мені у гімназії промили мозок, і що я типу втрачене покоління. Що в її часи (а вона була знаний педагог) нікому б в голову не прийшло давати дитині такі «дурні завдання».

А, ледь не забула. Сусідка була не лише знаним педагогом, але й не менш знаним функціонером райкому партії. Тієї партії, яка суворо заборонила вижившим партійцям говорити і пам’ятати, як партія їх убивала і гнала з рідних домівок світ за очі від голодної смерті.

Тоді я дописала свою роботу, посіла якесь місце, а дослідження надрукували на цілий розворот місцевої газети. І тоді ж я усвідомила, що живу в час, коли нам дозволяють знати — знати свою історію. І це треба цінувати.

Вшанування пам'яті про жертв голодомору у Сватовому Сватове.City

Пам’ятаю, бо це частина моєї історії, історії моєї родини, моєї Батьківщини.

Шаную пам’ять про тих, чиї мільйони життів вирвали з цієї історії таким нелюдським способом.

 

Коментарі:

Цікаві матеріали наших партнерів