Сергій Кутраков: «З боку подивишся — ну, просто зоряний десант на Марсі»

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

В Іліонойсі (мої хлопці не відразу запам’ятали назву «Іловайськ» та все відрядження називали його «Іліонойсом») мені запам’яталися жорсткий недосип, спека та паркани.

Це не просто паркани — це якійсь бісові конструкції: гострі, високі, міцні, гнучкі, з рабиці, з дощок, з дрючків, дротів колючих, дротів звичайних, з живої огорожі, з будбрухту та ще хрен зна з чого. Трапляються, що замість паркану накидані якісь тачки, вікна та навіть унітаз.

Це все утворює своєрідний лабиринт між вулицями, подвір’ями, городами, будинками, туалетами та вугільними сараями...

Нас чекає приз у 8 тонн. Ми намагаємося дістатися його тихо. Але тріск стоїть на півміста: сім бойових «дронів», обвішаних залізом, валять подвір’ями. Я попереду. Я взагалі, люблю бути попереду. Я навіть випрацював технологію долання тутешніх парканів. Оскільки їх перелізти важко (можна залишити на паркані якусь частину тіла) — розганяюся і з розбігу налітаю на перешкоду.

Паркан не витримує і валиться, бо одних гранат на мені більше живої ваги. За мною в пролом — решта. З боку подивишся — ну просто «зоряний десант на Марсі».

Служба в батальйоні "Азов" З архівних фото Сергія Кутракова

Напевно, наш веселий променад засікли. А може, з остраху почали валити. Коротше, на черговому городі нас застає обстріл. Не можу сказати, що міни кидають точно по нам, бо орки дуже косоокі (мені траплялися ювелірні влучання, але ці поодинокі виключення не міняють загальної тенденції — орки косоокі).

Летить туди, сюди, і поруч, і далеко. Втім, звалити з цього подвір’я дуже доречно. Перешкоджає паркан. Він високий, з необроблених дощок, їх ще називають штахетами. Розганяюся, ставлю носок чобота на середину штахета, застрибую, роблю вихід на два — в надії, що ця хрєнь не витримає і завалиться. Вона, дійсно, не витримує і валиться. Але валиться не від мене, а... на мене.

Я падаю з парканом назад. В якийсь момент ця бісова конструкція зупиняється десь під кутом у 45 градусів. Гірше — під час падіння верхівка гострої дошки прослизає мені під броню аж до грудей і ловить мене на гачок.

Картина — вибухи, напіврозвалений паркан і я, нанизаний на штакет на висоті у півметра над землею, немов метелик в колекції лепидоптерофилия. Намагаюся зняти себе — хрєна, залізом увішаний немов робокоп.

Щиро скажу — за пару секунд безплідної боротьби з парканом мені стало сумно. Не страшно, а саме сумно. Бо забаранитися від уламків, висячі на штахеті — повне лайно. Одна справа, коли в тебе потрапляє 152-мілімітровий — раз, і ти відразу на бенкеті з вікінгами. А тут — спробуй, доведи Одіну, що ти відважний воїн, і взагалі, крутий чувак.

Засумував я. І тут згадую — мої парні! Я їх не бачу, я не знаю наскільки вони далеко, але гарчу — парні, знімайте мене! О, Аллах, Будда, Іісус та всі боги! За секунду відчуваю, як сильні руки (так і кажу пафосно — сильні руки) моїх хлопців знімають мене з паркану... Свій приз того дня ми таки узяли!

Відео про українських добровольців від Сергія Кутракова

 

Коментарі: