П’ять років пройшло з початку Майдану в Києві. За цей час багато чого відбулося в країні. У Сватовому тільки декілька людей були на Майдані у 2013-2014 роках. Серед них — Оксана Шарова. Вона і поділилася своїми враженнями.
Молодь виявилася більш розумною
В той час я жила і працювала в Києві. Знали, що молодь вийшла протестувати після того, як стара влада відмовилася підписувати угоду про асоціацію з Євросоюзом. Та сам протест був схожий на якийсь молодіжний фестиваль. Діти співали пісень, тримали українські прапори. Це все відбувалося на Європейській площі.
Я з дочкою теж їздила дивитись що там робиться. Стоять студенти. Тримають плакати з гаслами про Україну. Розбиті намети з нехитрими пожитками. Тоді ще не відчувалася згуртованість серед киян. Думаю, на той час мало хто з людей взагалі розбирався у політичних тонкощах. А от молодь відразу зрозуміла що й до чого.
Огірочки з картоплею
Переломним моментом і початком революції, на мою думку, стала спроба встановити новорічну ялинку на площі. Обурило людей те, що це робилося вночі. Приїхали вантажні машини. Позгрібали намети разом із речами студентів. Встановили каркас під ялинку. Більше їм нічого зробити не дали мітингувальники. Колишня влада вирішила розігнати їх силою. Всі бачили по телевізору як силовики б’ють дітей. Саме після цього більшість з нас зрозуміли, що далі терпіти не можна. З кожним днем людей на Майдані збиралося все більше. Дуже багато приїздили із західних областей.
Їду якось у ліфті із сусідкою. Дивлюся, а в неї велика сумка, здорова така — клітчаста. Сусідка каже: «Ось на Майдан їду, везу одяг чоловічий тим, хто там стоїть. Чоловік давно помер, а люди в холоді мерзнуть». Відкриває вона сумку, а зверху на одязі стоїть тарілка з картоплею, а навкруги картоплі викладені огірки солоні. Каже, люди ж там голодні стоять — везу, що є.
Ця картопля з огірками і змусила мене замислитися над тим, що настав час обирати свій бік барикади. З того часу щодня після роботи ми з дочкою йшли до магазину, купували продукти і несли їх на Майдан. Тоді так робили тисячі людей з усієї Київської області.
Два різних майдани
Люди на Майдані поступово організовувалися. Виставили охорону. Кожен займався своєю роботою. Хтось готував їжу, інші прибирали сміття, чистили біотуалети, хтось розбирав медикаменти, хтось робив патріотичні поробки, хтось читав лекції та розповідав про історію України.
Люди на Майдані постійно мінялися. Неможливо було весь час стояти в холоді. Та й потрібно було елементарно хоча б скупатися. Тому люди чергувалися. Одні виїжджали, а на їх місце приїздили інші. Перевізники привозили людей з інших областей за свій рахунок. Причому на Майдані люди стояли у неробочий час. Дехто брав відпустку за свій рахунок. Були й такі, що працювали вахтовим методом. Тиждень відпрацювали на роботі, а інший тиждень стояли на Майдані. Тому, коли розповідають, що там стояли за гроші — брешуть. Жодної копійки людям ніхто не платив. Ще хочу сказати, що не було п’янства чи лайок. Контингент людей був не той. Я ще не бачила такої сили та єдності, яка була тоді на Майдані.
Оксана Шарова
Постійне скупчення людей було біля сцени. Виступали всі, хто хотів. Виступали доктори наук, професори. Люди тримали плакати з назвами міст, звідкіля приїхали. Мені теж так кортіло написати великими літерами «Сватове». Але чесно скажу, що у глибині душі був страх. Здебільшого за своїх рідних, які залишилися у рідному місті. Не хотілося їх наражати на небезпеку. Адже ми всі пам’ятаємо яка у нас тут була ситуація. Могли і хату спалити. Телефони теж відключали, коли йшли на Майдан, і навіть батареї з них витягували.
Взагалі на Майдані були такі собі локації, що представляли різні області. Кожна локація представляла красу свого регіону через поробки, вишивки тощо. Була і Луганська область. Постійно звучав український гімн та патріотичні пісні. Відчувався єдиний дух та гордість за свою націю. Загалом Майдан нагадував єдиний організм, що працює як годинник. Такого словами не передати.
Проте багато луганчан і донецьких були на іншому — так званому «антимайдані» у Маріїнському парку. Ми туди не ходили. Натомість звідти до нас люди приходили. Пили з нами чай, розмовляли. Знаємо з їхніх розповідей, що було там багато тітушок, привозили бюджетників цілими автобусами. Були там постійні гулянки з випивкою та лунала музика радянських часів. А коли почалася стрілянина, розвалився той антимайдан туди йдучи. Ото і вся єдність.
«Гаряча» фаза і постмайдан
Коли вдень були розстріли мене, як і більшості киян, на Майдані не було. Ми приходили ввечері, після роботи. Знову приносили продукти харчування, медикаменти. Допомагали виковирювати бруківку.
Під час протистояння дуже багато підприємців допомагало з усієї України. Вони привозили або передавали медикаменти, продукти, дрова, одяг. Молокозаводи передавали молоко цілими цистернами, фермери — продукти харчування. Коротше — допомагали всі.
Поранених розміщали у будинку профспілок. На першому поверсі там було видавництво якоїсь газети. А другий і третій пристосували під лікарню. Тут же працювали лікарі з різних областей. Приїжджали навіть зі своїм медичним устаткуванням. Причому доволі сучасним і дорогим. «Швидкі» працювали за свій рахунок. Багато людей отримували першу медичну допомогу і йшли додому. В державні лікарні не зверталися, бо відразу поранених забирали міліціонери.
Найстрашніше було, коли горів будинок профспілок. І якщо люди з першого поверху встигли врятуватися, то скільки загинуло поранених на другому і третьому поверхах й досі достеменно невідомо. Також багато людей зникло безвісти.
Коли вже Янукович втік і почалася війна на сході, то багато хлопців з Майдану відразу пішли добровольцями на фронт. Розуміли, що настав час захищати країну.
Поступово люди з Майдану роз’їхалися. Залишилися там тільки безпритульні та п’яниці, які ніякого відношення до революції не мали. Вони там жили ще деякий час на народних харчах, а потім розбіглися.
Фото на головній з сайту ТСН
