Світлана переїхала до Сватового ще у 2014, коли Луганськ окупували. Ім’я героїні ми змінили на її прохання, бо в Луганську залишилися родичі. Світлана каже — спочатку думали, що незабаром місто визволять українські військові. Чекали до останнього. А коли побачили, що найближчим часом цього не станеться, то відразу виїхали. Каже, знаходитися в Луганську було важко. Усі знали, що їхня сім’я проукраїнська, тому залишатися було небезпечно.
— На роботі мене просили залишитися. Та тоді суспільство розділилося навпіл, в тому числі і у трудових колективах. Деякі колеги дивилися на мене як на ворога. У мене якраз прийшов час виходу на пенсію за вислугою років. Тому пішла у відпустку з подальшим звільненням. Ми переїхали з мамою і молодшим сином до Сватового. Чоловік залишився у Луганську, бо потрібно доглядати за будинком і квартирою старшого сина. Він з родиною переїхав до Києва. Там працює і винаймає житло. У Луганську ще залишилися родичі, яким потрібно допомагати, — розповідає Світлана.
Чому до Сватового? Бо вона народилася у Свистунівці Сватівського району. Вже потім переїхала до обласного центру та забрала із собою маму. Але війна перекреслила спокійне життя цієї сім’ї. Вони змушені були покинути все та починати життя спочатку вже на новому місці. Хоча і досі не втрачають надію, що повернуться у рідний дім.
Обов'язкова для Світлани атрибутика в домі
— Друзі допомогли нам знайти квартиру у Сватовому, — каже Світлана. — Спасибі господарям, що не брали з нас грошей. Платили тільки за комунальні послуги. Ось так і живемо вже п’ятий рік. Старший син знайшов роботу у Києві. Невістка на час переїзду була вагітною. Тому моя онука народилася вже у Сватовому. А ще наш менший син вже закінчив школу і минулого року вступив до одного з харківських університетів.
У Луганську Світлана працювала медсестрою в обласній дитячій лікарні. Вже по приїзду до Сватового оформила пенсію за вислугою років. Благо, всі документи були на руках. Каже, що перші місяці ще сподівалися, що невдовзі повернуться до рідної домівки. Тому спочатку намагалися вижити тільки на дві пенсії — матері та свою.
Згодом зрозуміла, що грошей не вистачає. Державна допомога як внутрішньо переміщеним особам дуже мала і на життя не вистачало. Та й менший син перейшов у випускний клас. Попереду вступ до вишу. Потрібні були гроші на навчання. Адже ніяких привілей для дітей-переселенців немає. Всі абітурієнти у рівних умовах.
— Треба було шукати додатковий заробіток. Мені запропонували у центрі зайнятості співпрацю з Міжнародною організацією з міграції (МОМ). Вони впроваджували проект для переселенців. І можна було за грантові гроші вивчитися на масажиста. Перший раз я відмовилася. Потім мені пропозиція надійшла вдруге. І я подумала — а чому б і ні. Ще в Луганську я робила реабілітаційні масажі дітям у лікарні. Тому базова підготовка в мене була, — розповідає Світлана.
Жінка написала бізнес-план, захистила проект і виграла грант на навчання. За проектом можна було вибрати будь-який навчальний заклад. Світлана обрала Центр розвитку салонного бізнесу «Партнер Плюс» у Києві. Та й за житло платити не треба було, бо жила у старшого сина. Вчилася три місяці за програмами «Школа масажу» та «Школа косметології». Каже, що заняття були дуже цікавими. Крім базових навчань було багато практики. По закінченню отримала диплом державного зразка.
— Крім знань у будь-якого масажиста повинно бути ще місце для роботи, необхідно придбати устаткування, препарати та багато чого іншого. Це вже я купувала за власні кошти, — розповідає Світлана. — Я працюю вдома. Купила масажний стіл. Він складається, тому багато місця не займає. На курсах мене навчили якими косметичними засобами користуватися, де їх брати. Та все одно відразу все не купиш. Тому купувала поступово, по мірі заробітку.
Світлана спочатку робила масажі рідним та знайомим. Потім знайомі рекомендували її своїм друзям. І так напрацьовує базу клієнтів. Сьогодні до майстра потрібно записуватися заздалегідь.
— Найбільше мені подобається займатися косметологією. Але не було відповідного устаткування для косметичних процедур, адже воно дуже дороге. Та одного разу прочитала на Сватове.City, що через Червоний Хрест можна отримати цільову допомогу на розвиток домогосподарств. Знову написала проект, бізнес-план і виграла грант, — каже Світлана. — Так що я вам дуже вдячна за надану інформацію.
За грантові кошти майстриня купила устаткування для косметичних процедур. Правда, ще добавляла свої гроші, але, за словами жінки, так і повинно бути. Тепер Світлана крім масажу обличчя та різних масок робить інші процедури по очищенню та омолодженню шкіри. Каже, найбільше отримує задоволення, коли бачить позитивні результати своєї роботи.
— Перш за все хочеться допомогти людям відчути себе щасливими. Радію, коли після курсу масажу людина каже, що їй легше, що старі хвороби не так дошкуляють. Найбільше радію, коли омолоджуючі процедури дають гарний ефект. Коли мої клієнти щасливі, тоді і у мене гарний настрій, — ділиться героїня своїми думками.
Світлана не жаліється на життя. Не скаржиться на державу. Вона любить все українське. Пишається своєю країною — про що свідчать прапорці на тумбочці. Вважає, що скаржиться завжди той, хто не цінує, що має сьогодні. За словами жінки, так і в Луганську було — спочатку там скаржилися на «бендерівців», а сьогодні взагалі не скаржаться ні на кого, бо бояться.
---
Матеріал підготований в рамках проекту, що реалізується Українською Асоціацією Медіа Бізнесу (УАМБ) у рамках проекту «Посилення економічної самостійності та цінності місцевих медіа для місцевої громади», що здійснюється за підтримки фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні
