Наталія думала піти на фронт ще з початку збройного конфлікту. Воює у 53-й бригаді з 2016. Каже, щоб в армії помітили досягнення чоловіка, йому потрібно викластися на 100 відсотків, а жінці — на 200.
Наталія Бушля народилася у 1981 в Росії, у Краснодарському краї. Коли їй виповнилося десять, родина переїхала до Сватового — батьки матері тоді жили у Сватовому. Наталія закінчила другу сватівську школу. Займалася волейболом у Сватівській ДЮСШ. Після школи вийшла заміж і переїхала до Містків. У Наталії двоє синів — старший Богдан навчається у Києві, а Олександр ходить до третього класу другої школи.
Наталія каже, що прикладом в житті для неї завжди була бабуся Ніна.
— Бабуся була сильна духом, справедлива, добра і дуже розумна. Усі найважливіші рішення в родині без її порад не приймалися, проте вона завжди аналізувала усі пропозиції. Бабуся завжди у мене асоціюється зі справедливістю, душевним теплом та домашнім затишком. Хоча у неї було тяжке життя — війна, лихоліття, голод, злидні. Та її любов до нас — онуків, була безмежною. За прикладом бабусі я завжди виховувала дітей, враховуючи їхні побажання і вподобання, — розповідає Наталія.
Вона каже, що їхня родина завжди була бідною. Тому Наталія не отримала вищої освіти, хоча здала свого часу в один із вишів усі іспити. Та потрібно було сплатити доволі суттєвий благодійний внесок. А у сім’ї грошей не було. Тому дівчина ще тоді поставила перед собою мету обов’язково дати гарну освіту своїм дітям. Причому в тому університеті, який вони оберуть самі.
— Я вважаю, що думка дитини не менш важлива, навіть якщо вона не збігається з моєю. Адже вони обирають професію для себе на все життя. Спочатку старший син хотів вступати до військового вишу, а потім так вийшло, що вступив до Київського інституту культури і сьогодні вчиться на фотографа-дизайнера. Дуже задоволений. Розумієш, що ти прожила недарма, це коли твої діти отримують від тебе любов і підтримку, — каже Наталія.
Сама ж вона закінчила професійне училище. Але бухгалтеркою працювати не захотіла. Тому працювала в кафе. Та характер був непосидючий. Думка піти доброволицею захищати країну була з самого початку військового конфлікту на сході.
— Мені завжди дуже образливо, коли кажуть, що в армію йдуть заробітчани. А ще образливіше, коли так кажуть деякі офіцери, які приїздять на фронт у відрядження, щоб чергову зірку заробити. На моє рішення захищати країну найбільше вплинуло моє виховання. Я все життя дружила з хлопцями, бо у мене були одні брати. Мабуть, тому в дитинстві улюблена книжка в мене була «Пригоди Тома Сойєра». Мене виховали так, що я ніколи не стояла осторонь будь-яких подій. Тому не могла залишатися байдужою, коли виникла загроза життю моїх рідних, — розповідає героїня.
Спочатку у 2015 році Наталія вивчилася у Харкові на поліцейську. А вже у липні 2016 вирішила вступити на військову службу. Підтримали її тільки діти, а рідня була проти. Та все ж вона поїхала навчатися у Полтаву на зв’язкову за направленням з військкомату. Спочатку хотіла вчитися на снайперку, але військовий комісар відмовив. Сьогодні Наталія служить у званні молодшого сержанта в 53-й окремій механізованій бригаді. За роки служби багато де були — найважче було у Бахмуті та Торецьку.
— Нашу бригаду жартома називають бригадою «пінгвінів». Бо як тільки приходить зима, то ми обов’язково базуємося на полігоні у полі. Живемо у наметах. Коли розповідаєш про це, то більшість людей не розуміють, як це. Та ніхто з солдат не скаржиться, якщо бачать, що командир робить все можливе, — розповідає Наталія.
Вона каже, що в армії усі втрачають своє здоров’я — і чоловіки, і жінки. Одні переїзди чого варті. Це доволі важкий і виснажливий процес. Бувало, що добу чекаєш на морозі у полі, поки привезуть необхідне устаткування для проживання. До речі, у цій бригаді служить 150 жінок. Усі в рівних умовах з чоловіками — ніяких привілей немає. Скоріше навпаки.
— Якщо чоловіку, щоб отримати чергове звання, або щоб їх роботу відзначили, потрібно викластися на 100 відсотків, то жінці — на 200. Ото така гендерна «рівність». І поскаржитися не можна, бо дехто з офіцерів вважає, що жінкам в армії взагалі не місце. Тільки забувають, що жінка набагато витриваліша за чоловіка і буде боротися за життя до останнього, — каже землячка.
Перше «бойове хрещення» у Наталії було, коли бригада стояла в Торецьку. Тоді розпочався мінометний обстріл і відключилося світло у будівлі, де вони жили.
— Починаєш у темряві шукати бронежилет, автомат, каску. По коридору хтось біжить. Потім хтось впустив каску, а вона загриміла по підлозі, як вибух. Мене аж підкинуло. Хто скаже, що було не страшно, то це неправда. Під час обстрілу у кожного з нас своє завдання. Мені потрібно було спуститися на перший поверх і вибігти на вулицю. А я з переляку пробігла аж до підвалу. Тоді зрозуміла, що потрібно повернутися. Вибігла на вулицю, присіла біля машини на своїй позиції. Навколо темрява. Потім думаю, якщо якась міна потрапить у машину, — мені гаплик. Тому перемістилася трохи далі, за мішки, — згадує героїня.
Каже, потім під час обстрілів уже за звуком впізнаєш, що летить і куди летить. Здебільшого спали у повній амуніції і в обнімку з автоматом, бо особиста зброя для кожного солдата — головний друг і захисник. Наталія каже, бійці іноді дають автоматам навіть імена. А хтось пише на зброї свої позивні. До речі, у Наталії позивний «Туапсе». Мабуть, тому, що там народилась і море любить.
— На війні найважче, коли отримують поранення або гинуть. Ворог веде себе дуже нахабно. Обстріли майже щодня, — розповідає Наталія.
Що стосується служби в армії жінок, то Наталія тут категорична. Каже, жінки відповідальніші за чоловіків. Крім того, вони уважніші та терплячіші. Вони краще переносять біль та усі негаразди. Ніколи не впадають у паніку або відчай. У них завжди ясний розум та адекватне мислення на рівні інстинкту, бо вони все життя захищають своїх дітей.
— На фронті деяким чоловікам теж доводиться до нас підтягуватися. Адже жоден із них не визнає, що він слабший за жінку. І хоча ми з чоловіками служимо на рівних, все одно приємно, коли восьмого березня вони нас вітають. А ще якщо у цей день у наряд не посилають, то взагалі свято. Хоча я знаю, що Міжнародний жіночий день присвячений боротьбі жінок за свої права, — сміється Наталія.
За словами жінки, найважче на службі усвідомлювати, що вона майже не приділяє уваги своїм дітям. Тому свою відпустку у 30 днів вона ділить на декілька. Якщо командир дозволяє. Бо хочеться побути з сім’єю на Новий рік чи Різдво, або бути поряд, коли у дитини день народження.
— Та все залежить від командира бригади, — розповідає Наталія. — От у нас зараз комбриг новий. Вважає, що жінці в армії не місце. Постійно влаштовує для дівчат якісь переатестації або перевірки. Карає за якісь дрібниці, коли у чоловіків більших промахів не помічає. Частіше жінок відправляє в наряди. А ще негативно ставиться до подружніх пар, які служать в одній бригаді. Забороняє їм жити разом.
За словами героїні, через таке ставлення командира дехто звільнився або перевівся з бригади. У неї теж закінчується контракт. Хоче продовжити, але не хоче повертатися до 53-ї бригади саме через командира. Каже, що більше схиляється до служби у батальйоні «Айдар».
— Взагалі жінці в армії дуже важко. Особливо, коли від деяких офіцерів відчуваєш якусь неповагу, неначе жінки — це люди другого сорту. Постійно потрібно щось доводити. Ми начебто європейська країна? Так чому і досі не зламаємо старі армійські стереотипи щодо жінок-військовослужбовців? — запитує сватівчанка.
Наталія думає, що, можливо, під час навчання у військових вишах не все гаразд з гендерною рівністю. Іншого пояснення вона не бачить. Хоча існує закон щодо гендерної рівності. Та й у військовому статуті про це написано. Але в реальності все не так. На її думку, гендерна рівність — це рівні права та можливості, а не те, що всі повинні ходити в одну вбиральню чи митися в одному душі. Каже — це не рівність, а знущання.
— Та що казати, якщо навіть найвищі чини, що керують українською армією, над цим не замислюються. Візьмемо найпростіший приклад — форма. Мало того, що не шиють жіночої форми, то ще й найменший розмір починається з 50-го. Уся форма з поганої тканини. Літом в ній спекотно, а взимку холодно. А прати її — це суцільне покарання. Навіть за свої гроші нормальну форму ніде купити. Каски — взагалі окрема тема. Я вже не кажу про берці. Коли їх взуваєш, то таке враження, що вставляєш ногу у шлакоблочину. На моє переконання, військовій людині має бути комфортно завжди. І це вже давно зрозуміли в інших країнах. Я знаю, яка форма у військових НАТО. У мене там подруга служить, — розповідає Наталія. — Нехай наші посадовці хоча б форму підведуть до «натівських» стандартів, адже це найпростіше, що можна зробити для звичайного українського солдата.
--
Матеріал підготовлений в рамках проекту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews
