Сергія Мицика у Сватовому знає, напевно, кожен другий житель. А все через його талант до малювання. Народився він у Сватовому, де живе і працює донині. Сергію 52. Живе у батьківській хаті.
Будівля вже старенька, тому щороку щось ремонтує. Каже, ремонт просувається повільніше, ніж хотілося б, бо все робить самотужки. Хоча всередині будинок вже повністю відремонтований. На усіх стінах висять його роботи. Картини різних розмірів, на різну тематику. Є портрети, але їх небагато. Багато пейзажів Сватового. Щоправда, на деяких картинах щось додав своє. Як кажуть: «Я художник — я так бачу».
— Я завжди хотів писати квіти. Сьогодні у неповторності моменту може допомогти сучасна фотографія. Бо ніколи сидіти годинами біля квітів. Треба ще ж і домашніми справами займатися. А так сфотографував і тоді по фото вже малюєш.
А ще зараз я малюю «обнаженку». Жіноче тіло дуже красиве і завжди приваблювало художників. Хоча раніше це вважалося аморальним. А чому? Хіба не краса? — показує Сергій свої роботи.
Сергій Мицик каже, талант до малювання дістався йому у спадок від матері Надії. Картини вона не малювала, а от гладдю вишивала цілі шедеври. Причому без попередніх ескізів. А сьогодні шедеври на своїх полотнах пише її син. Особливо довго можна дивитися на пейзажі. Але Сергій каже, на їх гаписання йде дуже багато часу.
Навчався Сергій Мицик у Сватовому у першій школі. У початкових класах по малюванню у Сергія були лише двійки і трійки. Каже, першій вчительці Марії Пилипівні не подобалося, що його малюнки відрізнялися від інших.
— Та я на це уваги дуже не звертав. Взагалі я з дитинства здебільшого допомагав батькам, бо батько був інвалідом. Привчався до хатньої роботи змалку, тому бігати з хлопцями було ніколи. Малюванням займався сам на свій розсуд. Тоді школи мистецтв у Сватовому не було, тому повчитися було ні в кого. Дядько мій каже — «...у тебе хист є до малювання. Може вступатимеш до художнього училища після восьмого класу». Правда, перед вступними іспитами на факультет живопису мені дав декілька консультацій батько іншого сватівського художника Андрія Сівця. Але мені це не дуже допомогло. На іспитах не добрав півтора бала. Тому пішов у дев’ятий клас, — розповідає Сергій.
Готувався Сергій до наступного вступу сам. Працював над картинами по 12 годин щодня. Самотужки вивчав різні практики. Але вступати на факультет живопису вже побоявся. Тому пішов, як він каже, на «ненависний» оформлювальний факультет у тому ж Луганському художньому училищі.
— Хоча ці знання мені допомагають виживати. Я не тільки виконую замовлення по оформленню, а й роблю надгробні пам’ятники. Задоволення це мені, звичайно, не приносить, а на хліб вистачає. Але увесь вільний час присвячую написанню картин. Я без цього не можу. Це як наркотик. Тільки закінчую одну, як вже починаю іншу. Ідей багато і все хочеться зробити. На уроках живопису в училищі мене багато чому навчили Олександр Коденко та Ірина Могилевська. От тільки писати картини не так вже й дешево. Гарні фарби та полотна завжди дорого коштували. Колись в середині 90-х я продавав свої роботи всього за 20 гривень. І ніхто не купував, бо у всіх не було грошей. Та й сьогодні не дуже купують, бо теж шкодують грошей. Всі хочуть, щоб було задарма. Хоча є такі люди, що замовляли доволі об’ємні роботи. Та справжніх поціновувачів художнього мистецтва у Сватовому небагато, але вони іноді купують мої роботи, — каже художник.
Сергій Мицик розповів, що в нього вкрали 53 роботи. 30 картин ще до війни залишилися в Луганську у Жені-перекупщика, який займався продажем його картин. І він каже, що і досі жодну з картин не продав. Хоча Сергій цьому не вірить, бо ще до війни бачив свої роботи в одному з магазинів Луганська. А ще 23 картини зникли з виставки у Харкові.
— Я виставляв їх у харківському художньому салоні «Даис». Там були не тільки мої, а і роботи інших художників. Начебто відкрили виставку, виставили картини. А потім я приїхав через декілька днів, а їх вже там не було. Господарі приміщення кажуть, що організатори згорнули виставку і виїхали. Ну, коротше — обдурили всіх. Отак обкрадають художників. Так що «гуляють» десь мої картини, а можливо вже чийсь дім прикрашають, — сміється Сергій.
Як кажуть в народі, художника образити може кожен. Та Сергій вважає, що не треба жалкувати за втратами, треба думати про те, що ще не зроблене. Планів та задумів багато. Тільки все упирається в фінанси.
— Мої картини коштують від двох тисяч гривень. Хіба це дорого? Адже вони нічим не гірші за картини іменитих художників. Тільки я не можу дозволити собі агента, який би рекламував і продавав мої роботи. Ну, нічого, здебільшого художники стають знаменитими після своєї смерті, — жартує Сергій.
З 2011 року сватівський художник Сергій Мицик входить до любительського об’єднання художників «Чарівна скринька». Все своє життя бере участь не тільки в районних та обласних виставках. Двічі був переможцем Всеукраїнського фестивалю-конкурсу народної творчості аматорських колективів та виконавців «Слобожанський спас», нагороджений багатьма дипломами, подяками та грамотами.
— Я вже не знаю куди мені ці грамоти складати, — каже Сергій. — Краще б замість усіляких грамот хоча б раз дали 500 гривень, щоб купити полотно чи фарби. Сьогодні у магазині бачив таке гарне полотно, а купити — грошей немає. Ну, ось небіж обіцяв у інстаграмі мені сторінку зробити. Бо сам я погано розбираюся в комп’ютерах. Виставлю туди свої роботи. Може хтось і зацікавиться, — каже Сергій.
Окрім написання картин Сергій захоплюється різьбою по дереву. Власними роботами прикрашені усі домашні предмети. Навіть стара шафа «ожила» від рук художника.
А ще сам зробив усі меблі вдома, ворота на подвір’ї, навіс над ґанком. Бо займається Сергій ще й ковкою. Як кажуть: «Талановита людина талановита у всьому».
