Всі ми чогось боїмося. Свідомо чи ні, але у кого не було такого, що щось, чого ти дуже боїшся, примушує аж здригатися. Сватівчани різного віку розповіли журналістам Сватове.City про свої найбільші страхи з дитинства. А ще ми запитали — чи вдалося їх побороти. І якщо вдалося, то як.
Юлія, 34 роки
— У дитинстві я у бабусі завжди боялася спускатися у погріб. Чомусь з ним була завжди асоціація, що там люди пересиджують війни або «бомбьожки». А ще у мене усі страхи потім реалізовуються у житті. Теж приємного мало.
Страх опинитися у підвалі реалізувався вже у дорослому житті — у 2015. Тоді разом з родиною довелося сидіти у підвалі будинку, коли у Сватовому розривалися від пожежі снаряди на військовому складі.
Ще один страх з дитинства — боялася застрягти у ліфті. І теж застрягла. Мені було років 12 чи 13, точно не згадаю. Відпочивали ми у санаторії і я забула щось у кімнаті. Пам’ятаю, тоді почувалася дорослою і вирішила сама піднятися до кімнати на ліфті. Ну, і піднялася. Дорогою ліфт застряг. Мене охопила паніка, зі страху натискала якісь кнопки — чи правильні, чи ні, але ліфт зрушив з місця.
Коли у нас народилася донька, я боялася її загубити. Потім боялася потрапити з дитиною на операцію. І ми потрапили туди — страшно було, звісно. Якось зараз про свої страхи вже не думаю, тепер всі вони пов’язані з дитиною, аби у неї все було добре.
Ще боюся втопнути у річці, тому не заходжу на глибину і плаваю тільки так, аби під ногами відчувати дно. Якщо не відчуваю — огортає панічний страх.
Зараз я розумію, що усі страхи у голові і тому намагаюся гнати думки про них. А ще — намагаюся не боятися.
Світлана, 53 роки
— У мене два найбільших страха з дитинства, але вони доводять реально до панічного стану. Я дуже боюся змій і глибини.
Мені було років 12, мабуть, точно не згадаю, і друзі мене хотіли навчити плавати. Тоді красивих кругів для плавання не було, тож вивезли мене серед озера на надутій автомобільній камері і кинули серед водойми. Я тоді насилу вибралася з води — було страшно, я напилася води з озера. Відтоді боюся глибини, води і взагалі — ніколи не пірнаю, боюся, коли мене навіть у річці чи морі обризкують водою. Плаваю тільки там, де відчуваю дно під ногами — тобто не глибше, ніж по шию.
Страх змій теж родом з дитинства. Я вчилася у 9 класі. Ми пішли у ліс по проліски з однокласниками. Там же у лісі були і хлопці старші на клас — десятикласники. Ми гуляли, я сіла і обперлася спиною об дерево. Старшокласники проходили повз мене і вирішили пожартувати. Ну, так їм напевно вважалося, що то жарт.
Підійшли ззаду і тикнули мені у обличчя вужа. Сказати, що я перелякалася — не сказати нічого. Я кричала так, що, мабуть, би і дерева попадали. Мене трусило. Тоді думала і серце зупиниться, всередині похололо все. Жартівники тоді мене насилу заспокоїли і самі поперелякувалися добряче. А я відтоді панічно боюся змій. Навіть якщо це безвинний вуж. Перебороти ці страхи не можу і досі. Тому намагаюся уникати їх.
Наталія, 35 років
— У мене трипофобіястрах кластерних отворів. У народі ще називають страх перед дірочками. Вперше я злякалась, вірніше це був не зовсім страх, зараз поясню. Мені було вісім, а сестрі чотири роки. У неї була якась болячка на голові, у волоссі. От вона нагадувала дірочки з вусиками. Я побачила її коли мила волосся сестрі. Мені стало моторошно, навіть гидко. А по відчуттям — наче тебе повністю вивертає. Аж до нудоти.
. ЦеПобороти це практично неможливо. Навіть через стільки років коли дивлюся, наприклад, на металеву сітку на системному блоці комп’ютера, відчуття не дуже.
Ще один страх, який залишився з дитинства, вірніше з підліткового віку — ніколи не пити воду чи якісь інші рідини у темряві. Ця історія смішна зараз, але тоді вона здавалася жахливою. Мені було 16, і сталося це так. Я з сестрою прийшла з дискотеки — ніч, темно і страшно хочеться води. Ми зайшли на кухню, аби не будити дорослих, вирішили напитися води, не вмикаючі світло.
Взяла я склянку з водою і почала пити. А там була муха, і вона вчепилася своїми лапками мені у губи. Та тоді здалося, що то монстр якийсь. Від переляку і несподіванки склянку я жбурнула, вона розбилася. Звичайно, рідних розбудили і світло теж довелося увімкнути. Після цього я і досі, якщо доводиться пити воду чи ще щось у напівтемряві, завжди пальцем перевіряю чи немає у моїй склянці нічого такого, чого там не повинно би було бути.
Тамара, 20 років
— Я — Тома, і я арахнофоб. Все своє життя, яке я пам’ятаю, я боюся павуків. Навіть найменших. Сказати точно, чому я їх боюся я не можу. Батьки мені розповідали, що в дитинстві я ловила хрестовиків. А дідусь каже, він мені тоді казав, що вони отруйні і можуть вкусити. Можливо, з того момента я почала їх боятися, але це не точно. Мене навіть до знахарки водили, але це не допомогло.
Не сказати, що жити з цим складно, але в моєму домі немає жодного павука. Я боюсь всіх павуків — маленьких, біленьких, «домашніх». І дуже не люблю, коли мені кажуть: «Ой, та що там, він же крихітний». Для вас крихітний, а для мене — ні.
Зараз і досі серце стає від тих павуків, тому і літо не люблю. А якщо я вдома сама і бачу павука, який мені заважає, його ліквідація наступає так — я одягаю на руку шкарпетку, на шкарпетку ще одну шкарпетку. Потім я хвилин 20 налаштовують на те, щоб його прибрати. Звичайно, не забуваючи кричати в моменти, коли павук рухається.
А ще в мене акрофобія. Тобто страх висоти. Зараз вже не так, а от в дитинстві навіть по кладках боялась ходити. Іноді снилося, що я падаю з них і намагаюся з усіх сил втриматися на них.
І в метро боялася їздити, і у гори підніматися, але зараз трохи попустило. Треба концентруватися на якійсь точці і тоді відчуття страху притупляється.
Аліна, 34 роки
— Найбільший мій страх — оси і бджоли. Боюся їх до паніки. І цей страх з підліткового віку. Мені було років 14, було літо. Додому до нас приїхали гості і усі разом відпочивали у альтанці.
Батьки накрили на стіл. Були ягоди і фрукти — дині, кавуни, ще щось. І навколо усього цього солодкого літали оси. Одна з них залетіла мені під сукню. Я почала її виганяти, але вона не вилітала. Тоді я щодуху почала верещати, тупотіти ногами, бо вона мене почала кусати скрізь. Врешті я кричала, а потім просто зняла з себе сукню.
Можете уявити реакцію гостей — я верещу, а потім роздягаюся? Звісно, вони нічого не розуміли. Навіть коли я сукню зняла з себе нічого не зрозуміли. Аж потім здогадалися, що мене щось покусало — по червоних плямах на моєму тілі.
Відтоді страх бути покусаною побороти я не можу. Не доведи господи, щоб оса чи бджола підлетіла до мене. Я просто втрачаю контроль над собою і можу навіть у центрі міста підняти сукню і кричати — тоді взагалі це не важливо. Тому зараз дуже слідкую, щоб такі комахи не літали поруч зі мною.


