Олену Гур’єву знають більшість жителів Сватівського району. Вже 18 років вона керує Сватівським відділом Державної реєстрації актів цивільного стану (ДРАЦС). Олені 52. Вона народилася і живе у Сватовому. Спочатку працювала вчителькою, а потім довелося отримати юридичну освіту, щоб працювати у юстиції, хоча Олена цього аж ніяк не планувала.
Як Олена потрапила на роботу до РАЦСу
— Після закінчення сьомої школи у Сватовому я вступила до педучилища. Потім працювала вчителькою початкових класів у рідній школі. Паралельно закінчила педінститут. А коли у 1997 році школа перетворилася у гімназію, спочатку працювала директором початкової школи №7, а потім — у відділі освіти, — розповідає Олена.
Але у 2002 тодішній голова райдержадміністрації Володимир Просін рекомендував її на роботу тоді ще у РАЦС. Хоча вірніше буде сказати, наполіг, щоб вона там працювала.
— Мені подобалася робота в освіті. Любила працювати із дітьми. По натурі я творча людина, люблю спілкування, тому не уявляла, що буду держслужбовицею. І мене спочатку аж ніяк не приваблювала робота з паперами, а тим більше у РАЦСі. Адже це насамперед юридична установа. Та все сталося не за моїм бажанням, хоча я вже давно про це не шкодую, — каже співрозмовниця.
Олена Михайлівна згадує, яким іноді наполегливим бував Володимир Просін у своїх рішеннях. Тому прямо відмовитися від нової роботи вона не ризикнула, але й не горіла бажанням покидати освіту. Каже, навіть до конкурсу на посаду службовця не готувалася, бо сподівалась, що її не візьмуть. Але в області вирішили інакше.
Олена перша в області впровадила весільний обряд українською
Сватівчани знають Олену Гур’єву як талановиту поетесу. Каже, цей талант у неї ще з дитинства. Вона не вчилася правильно складати вірші, а писала їх від щирого серця. Через брак часу здебільшого вірші пише ночами.
Жінка розповідає, коли працювала в освіті, то допомагала писати сценарії до районних свят. Завжди це робила українською мовою, тому ця її схильність не залишилася поза увагою тодішнього голови райдержадміністрації. До 2002 року у Сватовому весільні обряди в РАЦСі проводилися російською, і Володимир Просін цю традицію вирішив змінити.
— Мабуть, тому його вибір впав на мене. Ми тоді стали першими в області, хто проводив весільні урочистості українською. Причому для наших людей цей перехід став непомітним. За всю мою практику, за проханням молодят, я тільки двічі проводила обряд російською. Але хочу зазначити, що втрачається якась родзинка і не виходить так мелодійно, як українською, — каже Олена.
Хранительки людських доль
У 2002 у Сватівському РАЦСі, крім Олени, тоді працювала ще Олена Дзюба. А начальницею була Марія Скоробагата. Коли вона у 2002 вийшла на пенсію, на цю посаду призначили Олену Гур’єву. Для цього прийшлося отримати другу вищу освіту — юридичну. За ці роки Олена полюбила свою роботу, бо вважає її важливою і відповідальною. Каже, навіть маленька помилка в документі може принести неприємності людині у майбутньому.
Коли у 2008 році усі установи Державної реєстрації актів цивільного стану почали працювати у державному реєстрі, то штат Сватівського відділу збільшився. Сьогодні тут працює четверо службовиць — Аліна Кучерява, Вікторія Гашинська та Наталія Капустіна. Усі з вищою юридичною освітою. Олена називає всіх своїх підлеглих — свідками та хранительками людських доль.
— Працює колектив, як одна родина. У нас усі працівники взаємозамінні. Часто виходимо працювати у вихідний, щоб підігнати свою роботу або коли потрібно видати довідку про смерть. Адже родичі померлого чекати не можуть. Та ніхто з дівчат не скаржиться, бо всіх нас об’єднує одне — любов до роботи. Ми отримуємо задоволення від того, що допомагаємо людям. А це головне у нашій роботі, — каже Олена Гур’єва.
За її словами, найважче було оцифровувати документи. Тобто переносити усі архівні дані у Державний реєстр актів цивільного стану громадян. Працювали і днями, й ночами, але перенесли таки усі записи у загальноукраїнську базу. Сьогодні у цій базі більше ста тисяч записів тільки зі Сватівського архіву. За словами начальниці, єдина база по Україні дозволяє людині отримати відповідний документ у будь-якому органі ДРАЦС України.
В архіві Сватівського відділу ДРАЦС такі дані зберігаються тільки з 1939 року. До цього року весь архів залишився в окупованому Луганську і у сватівських працівників немає до нього доступу. Це створює неабиякі перешкоди, коли люди звертаються за певними документами.
Про яку роботу ДРАЦСу люди знають мало
До ДРАЦСу зазвичай приходять, щоб отримати свідоцтва про народження чи смерть людини, про одруження та розірвання шлюбу, встановлення батьківства. Але це тільки декілька послуг, які надаються в установі. Ще сюди люди звертаються, коли хочуть змінити своє прізвище чи ім’я. Багато громадян просять внести зміни або доповнення у документи, поновити документи чи анулювати записи тощо.
— Багато хто думає, що ми тільки проводимо весільні обряди та надаємо документи про народження і смерть. Але це далеко не так. Сотні людей звертаються з іншими питаннями. Роботи вистачає. Щодня люди звертаються зі своїми проблемами. У когось документи не в порядку або загубилися, хтось вчасно не оформив певні зміни у своїх цивільних відносинах. Дуже в цьому допомагає архів актових записів. Тому ми його зберігаємо як «зіницю ока». Багато різних випадків буває, тому намагаємося допомогти людині у будь-якій ситуації, — розповідає Олена.
Весілля, де замість обручок були кільця від гранат
За роки роботи було багато цікавих випадків у роботі Олени. Жінка каже, іноді молодята не приїздять на власне весілля — або передумали, або відкладають на потім. Буває, люди роками живуть у цивільному шлюбі, а офіційно стосунки оформляють тільки через десятки років.
— Одного разу пам’ятаю, як ледь не зірвалося весілля. Поки наречена та наречений чекали в коридорі на оформлення документів, то встигли посварилися. Наречена образилася, пішла в машину і передумала розписуватися. Пам’ятаю, як ми майже три години мирили молодят та вмовляли наречену, щоб вона таки вийшла заміж. Врешті решт вони побралися і досі живуть разом, — сміється Олена Гур’єва.
А ще їй запам’яталося незвичне весілля наприкінці літа 2014, коли в Україні йшли активні бойові дії. Тоді Олені зателефонував один із військових командирів і сказав, що хлопець і дівчина із добровольців хочуть одружитися. Вони їдуть з Києва на передову і дорогою вирішили побратися. А Сватове — найближчий населений пункт, де можна було зробити це офіційно.
— Пам’ятаю, був вже вечір. Ми із співробітницею швиденько прибігли на роботу. Чекаємо годину, дві, три, а молодят все немає. Приїхали вони близько десятої вечора. Зовсім молоденькі. Наречену звали Еміне, а хлопця — Ілля. Кажуть, запізнилися, бо по дорозі переправляли поранених бійців. Також дорогою до Сватового наречена встигла купити святкову сукню і туфлі. Переодягалася вона вже у нас. А наречений так і одружувався у військовій формі. За свідків були тільки їхні друзі — такі ж добровольці, зовсім молоді хлопці. Пам’ятаю, всі вони були дуже втомленими. Друзі замість обручок молодятам подарували кільця від гранат. Та незважаючи на все це, весільний обряд пройшов урочисто, за всіма правилами. Представники влади подарували молодятам величезний торт. Вони його повезли хлопцям на передову, — згадує Олена. — Коли я їх спитала: чому так терміново вирішили побратися? Молодята тоді відповіли просто: «А раптом нас завтра уб’ють». Отакі у нас іноді трапляються історії.
