Іван Туровець — уродженець Новоград-Волинського, мріє відкрити столярний цех. На війні втратив сім’ю. Побував «на підвалі» колишнього СБУ в Луганську. Воював в українській армії. Сьогодні втретє самотужки будує дім з новою родиною.
Працювати почав з 13-ти років
Народився я у Новоград-Волинську в 86-му. Коли у 2006 році пішов в армію, то служив у Луганську. Поки був в армії, мати з батьком розлучилися і продали квартиру, де я був прописаний. Залишився без житла. Після армії повернувся, а мати каже — йди, куди хочеш. І я записався до тієї ж військової частини, де служив срочку, — на контракт.
Служба за контрактом
В Луганську познайомився з дівчиною. Побралися. Купив у Луганську дім, який відбудував сам. Хоча за спеціальністю я технік-лісник, після армії працював у будівельній фірмі.
Взагалі працювати підсобником на будівництві я почав ще з 13 років, щоб себе забезпечити. В моїй родині до мене ставилися не дуже лагідно, на відміну від старших брата і сестри. Я довго не міг збагнути чому, але потім дізнався. Коли в армії здавав кров на аналіз, то виявилося, що група не співпадає із батьківською.
Іван у Сватовому працює будівельником
Робота з досвідченими майстрами-будівельниками дала свої результати. Я вчився у них ремеслу. Це дуже допомагає мені в житті. І сьогодні постійно вчуся чомусь новому. Я можу не тільки виконати будь-який ремонт, а і самотужки побудувати будинок.
Та найбільше люблю працювати з деревом. Взагалі хочу відкрити столярний цех, але поки що це тільки мрія.
Майдан, «підвал» і прострілена машина
Коли працював в Луганській будівельній фірмі, то їздили по всій Україні. У 2013 році поїхали на будівництво в село Раковичи Житомирської області.
Тоді в Києві вже протестували студенти. Кожен з нас по-своєму висловлював своє ставлення до тих подій. Здебільшого виставляли відповідні прапорці в машинах. Я відразу причепив український. А от більшість моїх луганських колег навпаки — російський. За що й отримали тоді «на горіхи» від місцевих. Я й не думав, що незабаром з ними поміняюся місцями.
Коли повертався в Луганськ, то потрапив на Київський майдан. Майданівський рух мене заполонив і я там залишився. З’їздив ненадовго в Луганськ, а 22 лютого знову повернувся в Київ. Якраз там розпочалися розстріли майданівців. Там же познайомився з майбутнім командиром військової частини, де потім служив.
Після майдану поїхав у Луганськ і відразу потрапив «на підвал» захопленого СБУ за український прапорець в машині. Пробув «на підвалі» місяць. Навіть не хочу згадувати цей час. А потім раптом мене відпустили. Думаю через чиюсь помилку. Товариш встиг забрати моє авто, на якому я і виїхав з Луганська. А жінка з чотирирічною дочкою поїхали поїздом. Потім дізнався, що мій дім в Луганську розграбували. Що з ним зараз навіть не знаю.
Іван зі своєю чотирирічною дочкою
Добирався до своїх через Дебальцеве. Український прапорець так і не знімав. Потрапив під обстріл ополченців. Кулі пробили машину, але мене не зачепило. Тоді було не розбереш — де хто стоїть на блокпостах. Після Дебальцевого обхідними шляхами доїхав до Харківської області, а потім вже до якогось села неподалік Києва. Закінчився бензин. Грошей нема. Виручили далекобійники. Заправили машину, ще й накормили, бо голодний був вже який день.
Базувалися у Сватовому. Воювали на передовій
По приїзду у Новоград побачив, що мене вдома не дуже чекають. Пішов ставати на облік у військкомат, а тут чергова хвиля мобілізації. І мене забрали в армію. Правда, я не дуже і опирався. І вже наприкінці серпня 2014 наша військова частина прибула у Сватове. Моя військова спеціальність — старший сапер. Служив у 22-й окремій інженерній військовій частині спеціального призначення.
Жили до холодів у автодорі в наметах. Потім звільнилося місце в адмінбудинку «Агрохіму» і ми переїхали туди. На передову нас відправляли групами. Воювали по всій лінії розмежування — Щастя, Станиця, Трьохізбенка і так далі.
Служба в Станиці-Луганській
В листопаді 2014 мене відпустили на 10 днів у відпустку. По приїзді в Новоград дізнався, що жінка з дитиною хоче повернутися в Луганськ. На цьому наполягали її батьки. Обіцяла з’їздити тільки в гості. З того часу свою дочку я більше не бачив. Сьогодні їй уже 9 років. І хоча я просив жінку приїхати в Станицю, вона жодного разу мені не відповіла. Мені було боляче и прикро. Після двох років очікувань подав на розлучення.
У Сватовому зустрів Настю. Ми почали жити разом в орендованій квартирі на кварталі Мирний. Коли Настя завагітніла, то відразу одружилися.
Вибухи у Сватовому
Під час вибухів у Сватовому ми з Настею були вдома. Я якраз вийшов на балкон. Спочатку побачив одну сигнальну ракету. Вона здійнялася в небо і ще палаючою впала на землю. Потім відразу інша теж злетіла у повітря і впала. Ще подумав, що хтось з чергових отримає «по шапці».
Швиденько зібрався і поїхав у військову частину. А там вже склади горять. Першим ділом вивіз дружину у безпечне місце. Підбирали по дорозі жінок з дітьми. Потім повернувся і почав вивозити наших військових. Зробив шість ходок. А коли повернувся всьоме, міськгазу вже не було і до Агрохіму вже було не проїхати. Наші всі залишилися живі. Військові, що були на автодорі, спочатку ховалися у бетонній ямі, а коли вибухи почали вщухати, побігли якнайдалі. Вже після вибухів у попелі знайшли двох загиблих.
Сватівчани кажуть, що найсильніший вибух о пів на третю ночі стався через ємності з селітрою. Повірте, селітра так не вибухає. Це вибухнув зовсім інший снаряд.
Багато байдужих людей навкруги і це дратує
Після демобілізації спочатку ми з дружиною намагалися оселитися в Новограді. Думав, що буду ближче до рідні. Мати з новим чоловіком віддали нам маленький будинок. Хоча його важко було назвати житлом. Одні стіни. Вікон, підлоги, дверей не було. Опалення теж не було. Все занедбане. Я продаю машину. Купую матеріали і вже вдруге будую хату. Там же й жили — спали на підлозі, бо не було меблів. В Новограді у нас народився хлопчик. Сьогодні нашому сину Михайлику вже 2 роки. Але, як виявилося, моїй матері ні я, ні онук не потрібні.
Іван з дружиною та сином
Тоді ми продаємо недобудований дім і в 2017 переїжджаємо до Сватового. Але за виручені гроші ми змогли тут купити тільки "коробку" на Кударя, яка була у жахливому стані. До того ж світло та газ були відрізані. І розпочалася нове будівництво. Сьогодні вже багато чого зробили. Все роблю сам, навіть, меблі. А головний мій помічник — Михайлик. Я будую, а він поруч намагається мені чимось допомогти. Це надихає. Тому вірю, що все буде добре.
Та робити добро потрібно не тільки для себе. А й для інших. Поряд з нашим будинком є дитячий майданчик. У нас трохи грошей залишалося, тому ми поставили там огорожу, бо поруч походить дорога. Та дуже прикро, що на майданчику частенько молодь «зависає». П’ють пиво, а може що й міцніше. Палять. Коли роблю зауваження — хамлять.
Багато байдужих людей навкруги і це дратує. Скаржаться, що життя тяжке, а самі нічого змінити не хочуть. Чекають, що хтось за них все зробить. Такого не буває. Потрібно і самому постаратися.
