Віктор Гришанов народився у місті Старобільськ. Коли йому було сім років, родина переїхала в село Лиман. Після служби в армії пішов працювати в свою школу і заочно навчався на кафедрі фізичного виховання в Луганському педуніверситеті ім. Т.Шевченка. Вчитель вищої категорії займався патріотичним вихованням школярів, а з приходом в село «руського міру» життя освітянина змінилося.
53-річний вчитель Лиманського ліцею розповів редакції сайту Сватове.City, як рятував людей у 2014 році та повертався в рідну Україну з окупації.
За мирних часів Віктор Гришанов вчителював та займався зеленим туризмом
Молодий педагог Віктор Гришанов викладав у Лиманській школі, на Старобільщині, фізкультуру та трудове навчання.
Згодом, вчитель з уроків «Захист України» вийшов на пенсію, тож адміністрація закладу запропонувала Віктору ще й цей предмет: «З нас ніхто в армії не був - тільки ти один, тож тобі його і викладати».
Працюючи в рідній школі, Віктор набирався досвіду, за кілька років отримав вищу кваліфікаційну категорію та педагогічне звання «Старший вчитель». Лиманський педагог здобув перше місце в районному конкурсі «Учитель року» та був сьомим – на обласному рівні.
Віктор Гришанов під час урокуФото: з особистого архіву В.Гришанова
До 2014 року пан Віктор займався зеленим туризмом. Такий вид відпочинку передбачає проживання в сільському будинку разом з господарем. Чоловік мав великий будинок.
«У мене будинок площею 113 квадратних метрів, кілька кімнат, два виходи. Тож для відпочивальників місця було вдосталь», - каже лиманчанин.
Зазвичай, люди приїжджали на два-три дні, або тиждень.
«Туристів приваблювала річка Айдар – найчистіша на східній Україні, поруч сосновий ліс, Донецький кряж. Люди ходили на рибалку, збирали гриби. Або просто приїжджали поїсти домашньої полуниці та винограду. Я вивозив їх на свою пасіку: показував бджіл та як качають мед», - вихваляє місцеві плюси Гришанов.
Розвиток зеленого туризму зупинився у 2014 році.
Прифронтовий Лиман та життя в окупації
У 2014-му прихід окупантів на Луганщину, на щастя, оминув Старобільський район. Проте, тут почали шукати прихисток люди з тих населених пунктів, що були «під ополченцями». У своєму будинку родина Гришанових надавала біженцям притулок.
«В мене жило багато людей з Луганська, Лисичанська. Йшов такий коловорот: приїжджали, виїжджали. Одночасно в будинку було 15 осіб - три сім'ї з п’ятьма дітьми. Я спав поруч з хатою - у наметі», - розповідає Віктор.
В середині літа, після звільнення міст і сіл, люди почали з радістю повертатися додому. Проте, Віктор Олександрович і не здогадувався, що за вісім років війна постукає до його оселі.
Про повномасштабне вторгнення РФ в Україну пан Віктор дізнався від родича, який проживав в окупованому Краснодоні.
«Він зателефонував вночі та повідомив, що через їхнє місто в наш бік летять російські літаки. Я не повірив, намагався спати далі. Проте, дружина прочитала в Telegram-каналах, що почалася війна», - розповідає вчитель.
Звісно, що навчання в Лиманському ліцеї відмінили, почали облаштовувати бомбосховище, в якому під час обстрілів переховувалися як учні, так і всі селяни.
Віктор знову відкрив двері свого будинку для прихистку людей, які виїхали з Рубіжного і Сєвєродонецька.
З часом окупанти зайшли в Лиман. Під час «перехідного періоду» вони пропонували педагогам викладати уроки за російською програмою. Однак, більшість вчителів відмовилася.
Згодом, до незговірливих почали навідуватися «гості». Перший раз Віктора забирали на допит місцеві поліцаї зі Старобільська.
«Тиснули морально. Казали, що мене «здали свої». Вони розповіли окупантам, що я, вчитель із «Захисту України», проводив патріотичне виховання школярів у співпраці з українськими військовими, які стояли у селі до війни», - згадує Віктор Олександрович.
У чоловіка перевірили телефон, провели обшук в будинку. Нічого не знайшли.
«Всі свої нагороди та грамоти від військових я закопав», - посміхається пан Віктор.
Дружба з українськими військовимиФото: з особистого архіву В.Гришанова
Проте, згодом окупанти навідалися знову. І не один раз. Учень воєнрука погодився замість Віктора працювати в школі «за нової влади». Він повідомив загарбникам, що в класі знайшов дві учбові гранати. До Гришанова приїхали «силовики» фейкової «ЛНР».
Пізніше місцеві «настучали» в «МГБ», що Віктор Олександрович агітує школярів навчатися в онлайн-режимі в українській школі. Далі – більше. Окупанти зробили Гришанова «свідком» у кримінальній справі. Тоді, під час мітингу в місті Старобільськ, спалили прапор т.зв. «ЛНР».
Віктор каже, не виїжджав з окупованого Лиману, бо доглядав за важкохворою матір’ю, яка вже не підводилася з ліжка. Тож доводилося терпіти все, що відбувалося в захопленому росіянами селі.
Щоразу педагог чекав на «візитерів» із острахом у серці.
«Було несолодко. Кожен раз я думав: «Якщо мене заберуть на підвал – хай пристрелять одразу, аби тільки не катували», - зізнається лиманчанин.
Був кінець серпня. Викладати в українській школі дистанційно з окупованого села було небезпечно. І напередодні нового навчального року, пан Віктор вирішив з родиною їхати на територію, підконтрольну Україні.
Довга дорога додому. Шлях до України пролягав через Росію та Латвію
Освітянин пригадує: «В машину зібрали з дружиною особисті речі. Навіть фотокартки не взяли. Рушили чотирма машинами разом з колегами-педагогами. Шлях був довгий: через Росію до Латвії. Не знали: чи пропустять на блокпостах. Кожен придумав для перевірки свою версію поїздки до країни-агресорки. Одні їхали, начебто, на лікування, інші - до родичів».
Російські населені пункти колона старобільських біженців намагалась проїжджати без зупинок, аби уникати зайвих розмов з місцевими жителями.
До російсько-латвійського кордону їхали понад дві доби. Через велику кількість бажаючих виїхати, українці майже добу стояли у черзі на прикордонному пункті.
Віктор розповідає: «Був дощ і дуже холодно. Ми грілися в машині. А ті, хто приїжджали на кордон на автобусах, навіть не мали змоги заховатися від негоди. Вони просилися з дітьми в середину до магазинів, аптек – росіяни їх не пускали. Ставлення до цих людей було жахливим. Тож, коли ми заїхали в Латвію, перше, що я зробив - зателефонував брату і сказав: «Слава Україні!»
Віктор Гришанов їхав в Україну через РФ та ЛатвіюФото: з особистого архіву В.Гришанова
У Латвійській Республіці старобільчани понад місяць прожили в гуртожитку. І вже тут, за кордоном, педагоги почали проводити дистанційне навчання.
«Наш ліцей надає освітні послуги для всієї Старобільської громади: до онлайн-уроків приєдналися учні з чотирьох міських закладів освіти та з навколишніх сіл, що входять до територіальної громади», - зазначає педагог.
Вчителювання на Хмельниччині та волонтерська діяльність
Попри отриману посвідку на тимчасове проживання в Латвії, вчительська родина вирішила прямувати до України.
Друзі-військовослужбовці запросили Віктора Олександровича з родиною до міста Нетішин. Отже, на Хмельниччині сім’я Гришанових розпочала своє життя з чистого аркуша.
«Місто мені було знайоме. У 2018 році за програмою «Схід і захід разом» ми привозили сюди дітей з Луганщини. Я був знайомий з мером міста і колективом місцевого Будинку дитячої творчості. Тобто, ми мали тут знайомих, друзів і не відчували себе чужими», - переповідає пан Віктор.
Місцеві з перших днів допомагали родині переселенців з гуманітаркою.
«Щиро дякую жителям Нетішинської громади за всебічну підтримку, яку вони надали моїй родині. Ми дуже вдячні за допомогу і турботу!», - каже Віктор Олександрович.
Нині Віктор Гришанов працює онлайн у своєму Лиманському ліцеї. Він – класний керівник 10-А класу, викладає фізкультуру та патріотичне виховання на уроках «Захист України».
Крім того, освітянин очолює гурток велотуризму в Нетішинському Центрі туризму. І вже тут, на Хмельниччині, лиманчанин отримав друге місце в обласному етапі Всеукраїнського конкурсу педагогічної майстерності працівників закладів позашкільної освіти.
Лиманчанин очолив гурток велотуризму в Нетішинському Центрі туризмуФото: з Facebook-сторінки В.Гришанова
Крім вчителювання, пан Віктор активно займається волонтерством: «Я їхав з Латвії для того, щоб бути корисним в Україні, допомагати військовим. Приїхавши в Нетішин, приєднався до місцевих волонтерів: завантажував машини, що їхали до хлопців на передову. Потім мій брат - майданівець і тероборонівець – почав возити зі Звягеля військову допомогу на схід. Я залюбки долучився».
Брат Віктора збирає донати у Звягільській громаді, бо звідти багато чоловіків на фронті. А у Нетішині вчитель співпрацює з громадською організацією «Жіночий батальйон».
«Мій Лиманський ліцей постійно донатить, коли ми збираємось вирушати на фронт. На зібрані кошти закуповую все, що необхідно бійцям на передовій: від ліків до пральних порошків, мила та зубної пасти», - розповідає вчитель-волонтер.
Віктор каже, возять все, що замовляють військовослужбовці ЗСУ. Кожним рейсом везуть захисникам маскувальні сітки, мастило, повербанки, засоби зв’язку Starlink, дрони.
«Наразі назбирали банку на засіб радіоелектронної боротьби для аеророзвідки. Один РЕБ замовив мій колишній учень, інший РЕБ – для підрозділу, де служить син мого колеги по роботі. Виїжджаємо в бік Костянтинівки й Краматорська. Потім буде Запорізький напрямок. Запитуємо у захисників та захисниць: чого вони потребують і збираємо».
Віктор Олександрович доповідає, нещодавно відправили мастило для гармат, наразі збирають донати на другу партію - потрібно понад 12 тис грн.
«Україна схожа на вулик, всі долучаються до допомоги нашому війську. А для фронту, для перемоги потрібно все. І багато. Тому цінною є кожна гривня», - додає пан Віктор.
Всі, хто хочуть допомогти, можуть задонатити на банку:
5375 4112 1729 7592 (збір на РЕБ для 128-ї ТРО РУБпАК).
Збір на РЕБ для 128-ї ТРО РУБпАКФото: з особистого архіву В.Гришанова
Віктор Гришанов зізнається, що їздити «на передок» небезпечно, у будь який момент можна вскочити в халепу.
«На Луганщині, за 12 км від лінії фронту, ми переночували в сільській хаті. А коли ми виїхали з цього населеного пункту, хлопці повідомили, що в це село прилетіло чотири снаряди», - згадує волонтер.
Чоловік вірить у перемогу ЗСУ. Каже, обов’язково повернеться на Старобільщину: «Звісно, буду їхати додому. Це мій рідний край, де знайома кожна стежка. Там мій будинок. Там поховані мої батьки. Сподіваюся, що після звільнення, всі поціновувачі «руського міру» будуть звідти тікати. Або до кобzона підуть. Думаю, їм допоможуть».
