Єгору Слєпньову – 37. Він народився і виріс у Сєвєродонецьку. Закінчив профтехучилище, пішов працювати на СПО «Азот». Створивши сім’ю, чоловік взявся підпрацьовувати на меблевому виробництві. Згодом, хлопець зрозумів, що йому подобається працювати з деревиною та оббивкою. До того ж, на меблях можна непогано заробляти. І Єгор відкрив власний бізнес. Місцеве «сарафанне радіо» швидко розповсюдило чутки про якісну роботу майстра та сучасний дизайн виготовлених ним конструкцій. Слєпньов розширяв виробництво і розвивав свій бізнес. До лютого 2024 року.
Редакція сайту Сватове.City дізналася, як змінилося життя сєвєродончанина після повномасштабного вторгнення РФ в Україну.
Мирне життя у Сєвєродонецьку. Шлях від теплотехніка до ФОП
Єгор Слєпньов – працьовитий хлопець. Після закінчення профтехучилища в рідному Сєвєродонецьку, він пішов працювати на СПО «Азот». Спочатку набивав мозолі в залізничному цеху, а потім на виробництві аміаку. Паралельно молодий робітник навчався на механіка хімобладнання в Рубіжанському хіміко-технологічному інституті.
В той час хлопець вже одружився, а згодом в родині народився син. Заробітної плати слюсаря-теплотехніка молодій сім’ї не вистачало. Аби родина не знала нужди, Єгор почав шукати підробіток.
«Мені запропонували роботу з виготовлення меблів і я вирішив спробувати. На диво майструвати своїми руками мені сподобалося. А головне – все добре виходило», – пригадує свої перші кроки у меблярстві сєвєродончанин.
Незважаючи на те, що працював на власника, Єгор виявляв ініціативу: почав цікавитися в інтернеті, які меблі виготовляють за кордоном.
«Я з’ясував, що, наприклад, Італія на десять кроків попереду нас. Тож ми почали експериментувати, пропонувати клієнтам щось нове, індивідуальне», - каже мебляр.
Єгор Слєпньов - за улюбленою спрваоюФото: з особистого архіву Є.Слєпньова
У травні-липні 2014 року в регіоні було неспокійно через проросійські сили, які намагалися встановити «нову владу». На цей час родина Слєпньових виїжджала з міста. Трохи поїздили Україною, заглянули на море та зупинилися в Харкові у родичів.
Після звільнення Сєвєродонецька, Єгор з сім’єю повернувся до рідного міста. І звичне життя продовжилося далі.
У 2016 році Слєпньов вирішив, що досить працювати на когось - настав час започаткувати власну справу. Закінчив курси, написав бізнес-план.
«Але я не міг зрозуміти, як організувати роботу так, щоб кожен робітник виконував свою частину роботи. Я брався за все сам: міг і порізати, і пошити. Грант мені не дали», - посміхається чоловік.
Проте, майбутній підприємець не опускав руки і наполегливо йшов до своєї мети – працювати на самого себе. З часом прийшло розуміння, як влаштоване ремесло «з середини». Єгор зареєстрував ФОП.
«Мені подобається виготовляти кожен раз щось нове, братися за індивідуальне замовлення. В моїй майстерні не було виробничих шаблонів, однакових моделей меблів або дизайну. Це подобалося покупцям», - розповідає Єгор.
Крім того, на будь-якому етапі виробництва, клієнт міг приїхати і переконатися, що все роблять саме так, як він замовив.
Особлива гордість майстра: жодного разу не доводилося ремонтувати власні вироби. Щоправда, на диванах «перетягували» тканину, яку пропалили кальянами відвідувачі кафе.
«Сарафанне радіо» швидко розповсюдило Сєвєродонецьком чутки про якісну роботу єгорової майстерні. Добра слава працювала на мебляра: кількість клієнтів збільшувалась, постало питання розширення бізнесу. Для розвитку виробництва задіяли сімейні заощадження.
Єгор Слєпньов за роботоюФото: з особистого архіву Є.Слєпньова
«У мене були маленькі станки, дрилі-шурупокрути. Настала потреба в більш складному деревообробному обладнанні. Я купив циркулярку для розпилу деревини, верстат для калібрування брусу, додатковий інструмент», - вихваляється Єгор.
Однак, втілити всі заплановані ідеї в життя чоловік не встиг. Через війну.
Жахливий лютий 2022-го. Через небезпеку Слєпньови ховалися по підвалах
24 лютого, о пів на сьому ранку, Єгору зателефонував двоюрідний брат з Рубіжного: «Війна!» Проте, сєвєродончанин не став вдаватися у подробиці та поїхав на роботу, бо треба було нагодувати і вигуляти вівчарку, що охороняла виробничий цех.
«Їду і бачу – в місті відбувається якась «метушня», люди бігають, до АЗС вишикувалась черга. Думаю, тоді й свою машину заправлю пальним. Заїхав на WOG біля Льодового палацу. В цей час, десь в районі аеропорту, стався перший приліт», - згадує сєвєродончанин перший день війни.
Щосили Єгор помчав в бік «Дитячого світу» – додому. Коли з дружиною збирали речі, стався другий вибух, від якого здригнулося все навкруги. Слєпньовим здалося, що захитало їхній будинок. Ночувати поїхали до матері Єгора, яка проживала неподалік 18-ї школи.
«Зранку на прибудинкову територію, наче таксі, заїхали невідомі танки. Люди з вікон виглядають, не розуміють: хто це приїхав? Сусідка з балкона привіталася: «Доброго ранку, хлопці!» і почула відповідь українською. Зрозуміли, що це – свої.
Єгор з родиною тиждень просиділи у бомбосховищі школи. Під час затишшя, чоловік бігав додому за їжею. Світла й зв’язку в більшій частині Сєвєродонецька вже не було.
Після 8 березня з’ясувалося, що на роботі у дружини, в профтехучилищі №24, є світло і зв’язок. Поїхали туди. Там здебільшого сім’я перебувала у сховищі. Ситуація погіршувалася, почастішали обстріли з «Градів». Прилетіло й в будівлю навчального закладу: нездетонований снаряд застряг у підлозі. Тож довелося викликати силовиків.
«Росіяни щосили намагалися захопити місто. З кожним днем обстрілів ставало більше. Через небезпеку я вже не міг їздити на роботу, аби годувати свого собаку, який охороняв територію. У наморднику і ошийнику привіз вівчарку в бомбосховище. Пес був дуже наляканий. Його наче підмінили: зі сторожового собаки він перетворився на лагідного й дружелюбного, з яким бавилися діти», - розповідає господар хвостатого.
Тих, хто переховувався у підвалі, чотирилапий заздалегідь попереджав про небезпеку. За пару хвилин до обстрілу пес подавав «сигнал повітряної тривоги» – швидко починав ховатися. Люди одразу зачиняли залізні двері бомбосховища і за хвилину на вулиці лунали вибухи.
Вивозив сім’ю в невідомість. Подалі від небезпечного міста
Надалі залишатися у Сєвєродонецьку було небезпечно для життя. 13 березня родина Слєпньових вирішила виїжджати з рідного міста.
«Зібрали продукти, необхідні речі – повний багажник. Сіли в машину: я, дружина, 13-річний син, мама. Для собаки місця немає. Я довго не думав: валізи викинув, а вівчарку забрав з собою. Так і поїхали, залишивши речі на вулиці», – згадує чоловік.
Прогулянки з собакою Фото: з особистого архіву Є.Слєпньова
Єгор розповідає, що їхали одразу кількома машинами. Колоною – більш безпечно, раптом «щось», можна підстрахувати один одного і допомогти.
Дорога була важкою. Біженці не знали куди їм їхати. Тож вирішили триматися евакуаційних автобусів, що рухалися протореним шляхом. Однак, через перевірки на блокпостах, колона «розірвалася». Наступна колона їхала у Дніпро, Слєпньови поїхали слідом.
На під’їзді до міста лампочка просигналізувала, що закінчується пальне. Каністр з бензином з собою не було, а на місцевих АЗС заправляли лише машини військових та поліції.
«Перед виїздом з Сєвєродонецька, кум допоміг мені з талонами на пальне. Як раз тут вони нас врятували і ми змогли дісталися міста», – каже Єгор.
У Дніпрі виявилося дуже важко знайти прихисток. Місць, де приймали переселенців було багато, але ніхто не хотів брати людей з великою собакою.
Коли вже не було сил просити про притулок, відгукнулася директорка однієї зі шкіл Чечелівського району міста: «Звісно, приїжджайте з собакою, хоч зі слоном. Я обожнюю тварин і вони теж потребують захисту».
Три дні сєвєродончани жили в шкільному бомбосховищі, а пес мав окреме приміщення поруч.
З цією ж проблемою стикнулися під час пошуку квартири у Дніпрі – поселенці з вівчаркою були небажані. Вдалося орендувати житло лише за 50 км від міста, в приватному будинку в селищі Аули.
«Місцеві нам дуже допомагали, як дізналися звідки ми приїхали. Приносили і продукти, і одяг. Дякуємо сусідам за чуйність та всебічну підтримку», - розповідає Єгор.
Переселенець з Луганщини Є.Слєпньов відновив свій бізнес на КиївщиніФото: з особистого архіву Є.Слєпньова
Тут, у чужому будинку, сумували за власною квартирою. На жаль, коли збиралися виїжджати, впопихах забули вдома ноутбук зі всіма сімейними фотокартками. Тож спогади про своє довоєнне життя мають лише у серці.
Нове життя Єгор з родиною вирішив починати у столиці
На Дніпропетровщині родина Слєпньових прожила чотири місяці. У селищі знайти роботу було неможливо. Тож на сімейній нараді вирішили: їхати до Києва, там можливостей набагато більше.
Починати «з нуля» в невідомому місті важко. Єгору довелося розпочати все з початку: він знову найнявся на роботу до власника меблевого цеху. За кілька місяців переселенець вирішив відновити свій ФОП і відродити власну справу. Сім’я переїхала з Оболоні на Софійську Борщагівку. З’ясувалося, що там проживають земляки, які виготовляють корпусні меблі. Єгор взявся за улюблену справу – м’які меблі та столярку.
«Я винайняв два гаражі для роботи. Знайшов собі помічника: чоловік раніше працював за комп’ютером, мав багато невитраченої енергії та дуже хотів навчитися меблярству. Навчив його всьому, що знаю сам. Нині виготовляємо меблі вдвох», - розповідає майстер-переселенець.
До слова, на новому місці сину теж стало краще. Поруч проживали знайомі з дітьми, тож підліток познайомився з новими друзями, почав ходити до школи та спілкуватися з однолітками, а не «сидіти днями в телефоні». Нині він закінчив дев’ятий клас.
Єгор дуже пишається, що син виявляє зацікавленість до батькового ремесла. Час від часу хлопець приходить у майстерню, тато навчає його працювати на станках. І школяр докладає рук до виготовлення меблів.
Син допомагає батькові виготовляти мебліФото: з особистого архіву Є.Слєпньова
А досвідчений мебльовик знову почав закуповувати обладнання, необхідне для розширення виробництва.
«Купив деревообробні верстати, такі, які були в мене у Сєвєродонецьку. А ще придбав швейну машину та власноруч вчився на ній працювати. Знайти швачку для пошиття виробів з надважких матеріалів, виявилося проблемою навіть для великого міста», - розповідає Єгор Слєпньов.
Кияни, які виїхали на початку війни, почали повертатися додому – замовлень на виготовлення меблів побільшало. В приміщенні майстерні стало затісно. Днями мебляр перевіз обладнання на втричі більші площі.
«Відтепер є де розвернутися. Я маю великі плани. Захистив грант для придбання дороговартісного устаткування, на яке важко заробити самотужки. З розробкою проєкту допомагала дружина. Вона – генератор ідей. Іноді підштовхує мене до прийняття правильних рішень. За це я їй дуже вдячний. Наразі маю зварювальне обладнання, окрім м’яких меблів виготовлятиму офісні меблі в стилі «лофт», - випромінює оптимізм майстер.
Аби втілити будь-яку забаганку клієнта, до розробки індивідуальних замовлень Єгор залучає дизайнера Дмитра Прудова, з яким працював ще у Сєвєродонецьку.
Переселенець зізнається, що робота займає майже весь час. Лише інколи вдається погуляти Києвом та зустрітися з земляками. В столиці потоваришували з родиною луганчан, яка тут ще з 2014 року. Час від часу зустрічаємося з ними. З іншими підтримуємо зв’язок в телефонному режимі, в соцмережах.
Родина Слєпньових у столиціФото: з особистого архіву Є.Слєпньова
У Києві сєвєродончанам доводиться звикати до нового ритму життя: тут купа людей, всі поспішають, на дорогах шалений трафік. А в рідному місті було тихе, розмірене життя.
Єгор зізнається, що йому не вистачає спілкування з друзями. Каже: «За рік до війни купив дачу неподалік Клешні. Не для вирощування картоплі чи помідорів, а для відпочинку й спілкування з рідними та друзями: галявина, альтанка, зона «барбекю».
Наразі чоловік не знає, чи буде куди повертатися після закінчення війни.
«В нашу багатоповерхівку прилетів снаряд. Уламками потрощило сусідні квартири, а в нашій – вибухова хвиля вибила металеві двері. Можна лише здогадуватися, в якому стані оселя перебуває зараз і чи вціліло хоч щось в середині квартири. Про стан меблевого цеху й гадки не маю», – журиться сєвєродончанин.
Після перемоги та деокупації міста, родина Єгора Слєпньова збирається поїхати і подивитися, що залишили після себе «російські визволителі». Чи захочуть там жити – питання залишається відкритим.
Нині всі плани сім’ї пов’язані зі столицею.
