У місті Сєвєродонецьк Вікторію Туркевич знає багато людей. Ландшафтна дизайнерка доглядала за природним простором приватних садиб, декорувала територію квітами та зеленню. Свою любов до прекрасного жінка передавала малечі – в місцевому Центрі натуралістичної творчості керувала гуртком юних квіткарів. Вдома на неї чекала щаслива сім’я: чоловік і двоє синів. Все змінилося в один день.
Редакція сайту Сватове.City розпитала пані Вікторію, як війна вплинула на її подальше життя та чи легко починати все «з нуля» на новому місці.
Вікторія Туркевич – квіткарка з дитинства
Вікторія здобула освіту в Національному університеті біоресурсів і природокористування (колишній аграрний університет) у Києві. Фах «садово-паркове будівництво» сєвєродончанка обрала цілеспрямовано, бо квіти і рослини були з нею поруч від самого дитинства. Дівчина відвідувала гуртки юних натуралістів та допомагала знайомим у їхньому квітковому салоні.
«Ця любов мені передалася від мами. На дачі, під Сєвєродонецьком, у нас були не тільки овочі, а й дуже багато квітів. І мама навчила мене вирощувати квітучі рослини та доглядати за ними», – розповідає Вікторія.
Але настали часи, коли по дачах стали ходити непрохані гості та нищити все, що старанно викохували господарі.
«Одного разу ми приїхали, а у нас зрізано понад сто троянд. Мама засмутилася, мовляв, краще б ми їх продавали. А я подумала: чом би й ні? Відтоді, десь з шостого класу, я продавала наші сезонні квіти на Хитрому ринку», – пригадує квіткарка.
Після закінчення університету Вікторія повернулася додому і розпочала свою самозайнятість: надавала послуги з озеленення й ландшафтного дизайну.
Замовлень з садівництва та утримання об'єктів в місті було багато. У Сєвєродонецьку з’явилося чимало заможних людей – їхні обійстя потребували догляду. Тож, молода жінка бралася за свої інструменти і перетворювала територію замовника на витвір мистецтва.
Робота Вікторії ТуркевичФото: з особистого архіву В.Туркевич
У 2014 році, коли відбулася перша спроба росіян захопити Донбас, ландшафтна дизайнерка з Сєвєродонецька не виїжджала. Вікторія продовжувала обслуговувати об'єкти приватних садиб.
«На той момент це був єдиний спосіб отримати гроші готівкою. Тоді зняти зарплатню з банкоматів було практично неможливо: видавали обмежену суму на день, за якими вишикувалися великі черги», – пригадує Вікторія Туркевич.
Попри неспокійну ситуацію, фахівчиня виходила на роботу: якщо треба було доглядати газон, вона брала до рук газонокосарку і стригла.
Вікторія Туркевич упорядковує природний простірФото: з особистого архіву В.Туркевич
«Я якраз підстригала траву і кущі, коли українська армія заходила в місто. Ми спостерігали, як наші сушки літали над Лисичанськом, готуючи його до звільнення від «ополченців». Всі дуже раділи», – каже майстриня.
Взявши маленького сина, жінка разом з сєвєродончанами ходила на площу Дружби народів зустрічати 21-у бригаду Нацгвардії на чолі з командиром Олександром Радієвським, які звільнили Сєвєродонецьк.
«Після тих подій, я долучилася до волонтерства. З такими ж небайдужими ми їздили по військових частинах, всіляко допомагали учасникам АТО. Хлопцям привозили одяг і продукти. Підтримували, як могли», – розповідає флористка.
24 лютого. Перший удар росіян збив сєвєродончанку з ніг
Перед війною Вікторія Туркевич працювала керівницею гуртків в Центрі еколого-натуралістичної творчості при школі №4. Коли 23 лютого жінка прийшла до закладу, то побачила схвильованих вчителів. Вони зносили до підвалу стільці з класів, мати зі спортзали, ліхтарі, сірники…
Пані Вікторія переконувала їх: «Ніхто не нападе. Не може такого бути. Дев’ять років живемо на прифронтовій території, не підуть росіяни далі».
Помилилася. 24 лютого о 7-й ранку Вікторії зателефонувала мама і повідомила, що почалася війна. Сєвєродончанка відкрила соцмережі в телефоні: там були жахливі новини.
Попри це, жінка пішла на прийом до лікаря, бо була записана на ультразвукове дослідження на 08:30. На вулиці її застав перший приліт по аеропорту.
«Я дуже сильно відчула той удар. Це сталося зненацька. Земля пішла з-під ніг і я впала на коліна. Оговталася і побігла додому збирати речі», – пригадує Вікторія свій візит до лікарні.
Чоловік, який з шостої ранку перебував на роботі, теж повернувся додому. В місті була «метушня». Колони машин прямували на виїзд з населеного пункту. Родина Туркевичів вирішила їхати у Щедріщеве до родича.
«На той час нашим синам було 12 років і три. Тож ми взяли з собою, в основному, дитячі речі та документи. 24 лютого я побачила свою квартиру останній раз, більше я там не була», – переповідає сєвєродончанка.
Вікторія Туркевич з родиноюФото: з особистого архіву В.Туркевич
Ворожі обстріли посилились. Гучні вибухи змушували всіх родичів по кілька разів на день ховатися у підвал.
«Молодший син дуже важко переносив ці прильоти. У нас були постійні перебіжки до підземелля, там було холодно: в теплій ковдрі я його то опускала, то підіймала. В один момент він свої ручки розставив та закричав мені: «Ні, наверх більше – ні». Боявся виходити з підвалу, був дуже наляканий», – каже Вікторія Туркевич.
Квіткарка пригадує, що у родича переховувалися допоки у Щедріщевому не зникли вода, газ, електрика. 10 березня вирішили виїжджати, бо в регіоні різко похолодало і випав сніг.
Разом було кілька сімей рідних: всі мали дітей і домашніх тварин. Винайняли пасажирський бус і поїхали в Закарпаття, до батьків доброї знайомої з Сєвєродонецька. Їхали дуже швидко – дорога зайняла півтори доби.
Тимчасовий прихисток перетворив містянку з Сєвєродонецька на закарпатську селянку
В цих краях пані Вікторія була вперше. Для неї та її сім’ї все було дуже цікаве і незвичне. Сєвєродончани пройшлися селом та познайомилися з місцевістю: навкруги – гори, поруч тече Тиса.
«Місцеві жителі прийняли нас дуже добре, допомагали чим могли: приносили речі і продукти. Ми знайшли тут друзів. І навіть, коли через рік залишили Закарпаття, то й дотепер підтримуємо з ними зв’язок», – дякує Вікторія за гостинність.
Жити в одному будинку кільком сім’ям було затісно, тож Туркевичі почали шукати в цьому селі іншу оселю. Їм запропонували будинок, в якому ніхто не жив кілька років. Сєвєродончани почали обживатися на новому місці.
«В мене почалося сільське життя. Містянка, яка жила на 7-му поверсі, мусила перетворитися на селянку. Я посадила городину, завела курей: і бройлерів, і звичайних. А потім сусіди навчили їх рубати і що далі з ними робити», – згадує архітекторка зеленого простору.
Панянка-селянка Вікторія ТуркевичФото: з особистого архіву В.Туркевич
Всі роботи по господарству лягли на жіночі плечі, бо ще у квітні чоловік Вікторії пішов служити в Збройні Сили України. Тож, вона опанувала і котел опалення, і шиномонтаж автівки.
Однак, за рік Вікторія з синами і мамою поїхала на Київщину.
На Київщині Вікторія повернулася до улюбленої справи: доглядає за рослинами
Чоловік Вікторії служить у 72-й бригаді імені Чорних Запорожців, яка базується у місті Біла Церква. І у нього є можливість інколи приїжджати. Сєвєродончанка вирішила їхати туди, аби мати можливість бачитися з коханим.
Родина Вікторії ТуркевичФото: з особистого архіву В.Туркевич
Ландшафтна дизайнерка переїхала в село, що неподалік Білої Церкви.
«Місцевість трохи схожа на Луганщину і клімат подібний до нашого. Мамі дуже подобається, бо на Закарпатті їй було важко через гори – жінку в поважному віці турбував тиск», – пояснює переселенка.
На нову місці, як досвідчена селянка, пані Вікторія знову взялася за город, курей і качок.
«Тимчасово жити в селі можна, але я сумую за рідним містом. Я дуже часто повертаюся думками у Сєвєродонецьк, прогулюючись схожими вулицями по Білій Церкві. Сумую», – зізнається панянка-селянка.
Село має великий плюс, бо знаходиться на Одеській трасі – поруч Біла Церква, до Києва недалеко. Жінка вирішила повернутися до улюбленої справи.
«Я подумала, що мені неможна втратити свої знання і набутий досвід. Хочеться займатися ландшафтним дизайном, декорувати природний простір зеленню і квітами. Я почала шукати грантові програми для бізнесу», - розповідає садівниця.
Пройшовши навчання, пані Вікторія отримала міні-грант на самозайнятість. Щоб розвиватися і одержати більший грант, треба було зареєструватися, як ФОП.
Вікторія Туркевич створила власну студію флористики та зеленого декоруФото: з особистого архіву В.Туркевич
«А чому би не спробувати? Я завжди про це думала, але боялася розпочати. Нині мені вже нічого втрачати. Я створила свій бренд, який намагаюся всюди просувати. На минулих вихідних, на ярмарку послуг та товарів, я представляла свою студію TurkishGreen з надання послуг флористики та зеленого декору», – хвалиться підприємниця.
Вікторія Туркевич вже має постійні замовлення і залучає нових клієнтів. Але на цьому жінка не зупиняється, розвиває бізнес.
Щоб не закуповувати на оптових базах квіти для своєї студії, дизайнерка заклала ділянку для вирощування власних рослин. І дотримується чітко розробленого плану: «В мене тут весь асортимент сезонних квітів. Для букетів висадила тюльпани, півонії, троянди, гладіолуси, лілії, фрезії, нігели, цинії, жоржини. Для зимових композицій та майстер-класів посіяла сухоцвіти. Це – кермек, безсмертник, тисячелисник, амарант, целозія, льон, мак, лаванда».
Не забуває фахівчиня й про садове озеленення. Взялася співпрацювати з місцевими виробниками посадкового матеріалу.
По грантових програмах Вікторія Туркевич отримала планшет для створення комп’ютерної візуалізації проектів з ландшафтного дизайну. А також дороговартісне обладнання, що вкрай необхідне їй у роботі: дві газонокосарки, культиватор, три кущоріза для стрижки, мотокосу.
«Я хочу запровадити соціальну складову у своєму бізнесі. Вже захистила грант і тепер маю подрібнювач сухих гілок. Планую долучити до цього жителів громади, щоб вони переробляли сушняк на щепу, а не спалювали гілляччя, забруднюючи повітря», – каже садівниця.
Вікторія Туркевич перетворила улюбену справу на бізнесФото: з особистого архіву В.Туркевич
Переселенка зізнається, що спочатку війни вона й гадки не мала, як житиме за межами Сєвєродонецька: була у відчаю, але згодом взяла себе в руки.
«Війна поставила все з ніг на голову. Вона нас змінила, але не зламала – загартувала. В мене є багато прикладів, коли люди під час війни стали сильнішими, переступили через проблеми і наважилися на бодай якісь зміни в своєму житті. Раджу своїм землякам діяти, рухатися вперед», – каже пані Вікторія.
Мрії про майбутнє: готова брати участь у відновленні рідного міста
Попри те, що розвиває свій бізнес на Київщині, Вікторія мріє повернутися у Сєвєродонецьк після його деокупації.
«Я дуже швидка на підйом. Одразу після перемоги готова разом з друзями влаштувати автопробіг в місті. Такого я не пропущу. Більше того, я готова брати участь у відновленні рідного міста», – розповідає Вікторія.
А ось чи буде там, хоча б мінімальна інфраструктура для життя, щоб привезти своїх дітей і стареньку маму?
Половина їхньої багатоповерхівки згоріла. Переселенка знає, що їхній під’їзд вцілів, а в квартиру заселилися російські «визволителі».
«Нещодавно знайомі переказали, що військові зламали двері оселі та вселилися. Думаю, коли вони зайшли в квартиру і побачили прапор України з підписами військовослужбовців АТО, то скоріш за все розгромили все, що нашій родині дуже дорого», – припускає флористка.
Вікторія готова долучитися до відновлення рідного містаФото: з особистого архіву В.Туркевич
Втраченого не повернути. Але Вікторія не втрачає оптимізму: коли стіни залишилися, то можна зробити ремонт…
Головне - перемога, на яку всі так сильно чекаємо!
