Наталія Зінченко, майстер манікюру з селища міського типу Новопсков, Старобільського району, що на Луганщині. З початком повномасштабного вторгнення дівчина виїхала у Німеччину і за цей час встигла гарно вивчити мову і відкрити власний манікюрний кабінет у зовсім незнайомій їй раніше країні.
У проєкті “Свої говорять зі своїми” вона розповідає про історію виїзду з окупованої території, адаптацію в Німеччині та початок власної справи.
Стало страшно, коли почали стріляти по людях
Я прожила три місяці в окупації. Коли почалася війна, навіть думки не було про те, щоб виїжджати. Багато хто в нашому містечку вважав, що ми стоятимемо до останнього, будемо самі себе захищати. Тоді нам здавалося, що це все тимчасово. Лише згодом, у березні, з’явилося усвідомлення, що ситуація критична.
Так, на початку березня 2022 року, десь до 5 числа, у нас ще було тихо й спокійно. Вся поліція та місцева влада залишили місто, і ми просто чекали, що станеться далі. Але вночі 6 березня до нас приїхали якісь озброєні люди — я досі не знаю, чи це були росіяни, чи хтось із Луганська, бо багато хто казав, що це ще не були регулярні війська РФ, а якісь "місцеві". Вони захопили владу.
Літо у НовопсковіФото: Фото Наталії Зінченко
Люди почали виходити на мітинги. Першого дня, я не наважилася вийти на протест. Я взагалі не належу до найсміливіших людей, тому допомагала більше в інформаційній частині: закликала людей, поширювала новини. Однак наступного дня ми вирішили повторити мітинг. Саме того дня військові почали стріляти — не прямо по людях, але зброю було направлено й на нас. Вони стріляли по асфальту, по стінах, а кулі відскакували й влучали в людей. Тоді дехто отримав поранення. Після цього стало справді страшно, і багато людей почали виїжджати. Я теж почала думати про від'їзд, але все ж залишалася до літа.
Щодо останнього дня вдома… Пам’ятаю його погано. Тоді не було часу на роздуми, я продовжувала працювати — я майстер манікюру. Тоді, хоч замовлень і стало набагато менше, бо всі жили в невизначеності, не знали, що буде далі, але робота все одно була.
Перед тим, як їхати, зранку я ще взяла останніх там двох клієнток, і весь день просто збирала речі. У мене була лише маленька сумка, з собою взяла лише літній одяг і інструменти для манікюру. Я не думала виїжджати на довго, не планувала навіть на рік. Міркувала, що буде наступ, я на літо виїду, десь там в Європі побуду, і повернуся, ну отак це літо вже триває третій рік.
Німеччина здивувала привітністю і доброзичливістю
У мене була просто ціль виїхати. Мала чотири варіанти: Фінляндія, Великобританія, тому що я за освітою перекладач англійської мови, Польща просто тому, що це поряд, або Німеччина, тому що я ще німецьку вчила. У Німеччині, на той момент ще працював мій близький друг, я думала, ну от трішки мені хоч якась підтримка буде, і в результаті я поїхала в Німеччину. Друг мене зустрів у Варшаві та допоміг мені через волонтерську організацію знайти квартиру на місяць.
Наталія у Німеччині
Так я опинилася у місті Кіль. У Німеччині дуже багато біженців з різних країн, і в мене було таке відчуття, що тут чужих не дуже люблять, і німці від біженців вже втомлені. Через це було страшно, але насправді всі дуже добрі, милі, відкриті, дуже допомагають. Жодного разу я такої якоїсь роздратованості не зустрічала.
Найбільше, що мене тут здивувало, це, мабуть, їжа. Я думала, що тут їжа така ж як у нас, але це зовсім не так. Тому дуже сумую за їжею українською. Але загалом я почуваю себе тут безпечно, тобто, тут ніхто не може залишитися, мені здається, без житла, і роботи теж, якщо хочеш працювати, то дуже багато можливостей.
Моя професія дала мені можливість одразу працювати
Мені пощастило, що я мала професію, яка допомогла мені облаштуватися в новій країні, хоча мій шлях був не зовсім типовим. Зазвичай люди приїжджали до Німеччини, одразу зверталися до центрів для біженців, отримували фінансову допомогу, поселялися в спеціальні табори. Я ж про це навіть не знала і не мала когось, у кого можна було б запитати, як все влаштовано. Не мала я й сміливості просто приїхати в центр Берліна та звернутися по допомогу — я навіть не знала, що так можна. Тож одразу почала шукати роботу.
Перший місяць після приїзду був дуже важким, але навіть тоді я активно шукала можливості для працевлаштування. Я влаштувалася в салон, яким володіли двоє росіян. Спершу мені здалося це зручним, оскільки я дуже боялася говорити німецькою, а англійською володіли далеко не всі. Проте згодом я гірко про це пошкодувала. На той момент у мене просто не було інших варіантів. Люди виявилися дуже неприємними, і тоді я вперше усвідомила, що насправді ніколи до війни не розуміла, наскільки відрізняється російський менталітет від нашого. До війни я рідко стикалася з росіянами, але вже за кордоном я відчула цю різницю дуже гостро. Вони дуже виділяються на тлі інших, особливо європейців.
Я пропрацювала у них близько пів року, і через незнання законів та мови не могла піти раніше. Але зрештою знайшла іншу роботу, а зараз вже майже рік працюю на себе.
Щодо курсів мови — це те, що дуже допомогло адаптуватися. На щастя, тут пропонують безкоштовні курси для тих, хто хоче вчитися. Я із задоволенням завершила рівні B1 і B2, а тепер шукаю можливість пройти курс C1, щоб вдосконалити свою німецьку.
Відкрити власну справу в іншій країні не так страшно, як я могла собі подумати
Відкрити власну справу тут було значно легше, ніж я собі уявляла, хоча найбільші перепони були саме в моїй голові. Спочатку дуже лякало незнання місцевих правил і законів. Здавалося, що ось зараз відкрию кабінет, щось зроблю неправильно — і одразу отримую штраф. Страх помилитися був великим. Якби мені хтось сказав два роки тому, що я працюватиму на себе, я б не повірила, бо тоді це здавалося майже неможливим. Але, як виявилося, німецька система значно більш лояльна до малого бізнесу, ніж українська.
Тут, на відміну від України, де ти одразу сплачуєш фіксований податок, існує підтримка для малого бізнесу. Наприклад, протягом перших трьох років ти звільнений від сплати податку в 19%, якщо заробляєш небагато. Це значно полегшило мої перші кроки в бізнесі.
Однак складність полягала в іншому — знайти приміщення для роботи було нелегко. Для мене, як майстра манікюру, є можливість працювати вдома, якщо є окрема кімната, що стало великою перевагою. Проте для інших видів бізнесу знайти відповідне приміщення — це справжній виклик.
Щодо клієнтів, то зараз у мене більшість — це німки. Спершу я дуже активно вчила мову, бо, коли приїхала, не могла навіть зрозуміти, про що зі мною говорять. Мене дуже мотивувало бажання швидше втекти з першого салону, де я працювала під керівництвом росіян, тому я занурилася в мовне середовище. І зараз, хоча я не обирала Німеччину свідомо, відчуваю, що ця країна стала моїм місцем. У нас із німцями схожий менталітет: вони стримані, дотримуються особистих кордонів, але при цьому ввічливі й доброзичливі. Мені це дуже підходить.
Мрії про майбутнє та побажання жителям Луганщини
Що стосується мого бачення майбутнього, то війна все кардинально змінила. Війна навчила мене цінувати кожен момент життя. До війни в мене були депресивні періоди, попри те, що я активно розвивалася, відкривала нову студію. Пам’ятаю, що 24 лютого мав бути мій перший робочий день у новому кабінеті... Але все вмить змінилося. Тепер я ставлюся до життя зовсім інакше. Ще більше ціную те, що маю, і намагаюся жити тут і зараз, не відкладаючи нічого на потім. Парадоксально, але саме під час цих жахливих подій я почала по-справжньому цінувати кожен момент життя. Я стала насолоджуватися простими речами — тим, що я жива, що жива моя сім'я, що ми можемо бути разом.
Пригадую, що на початку війни, коли в магазинах не залишилося хліба, мама напекла коржиків. Ми сіли за стіл, і я відчула таке глибоке щастя просто від того, що ми маємо їжу, тепло та один одного. Ці моменти стали для мене справжнім відкриттям.
Коржики, які напекла мама Наталії на початку повномасштабного вторгненняФото: Фото Наталії Зінченко
Переїхавши до Німеччини, спочатку було дуже важко. Перший рік я почувалася ізольованою, ніби все починалося з нуля. Але з часом я знайшла друзів, почала займатися спортом, відвідувати курси. Німеччина навчила мене, що робота — це далеко не єдине, що має значення в житті. До переїзду я завжди відчувала провину за те, що не працюю за спеціальністю, що не досягла якихось амбіційних цілей. Але тут я зрозуміла, що можна жити інакше, що баланс між роботою та особистим життям — це нормально. Німці мене підтримали в цьому, і я нарешті дозволила собі насолоджуватися не лише працею, але й іншими аспектами життя.
Щодо планів на майбутнє, у мене є кілька мрій. Зараз зосереджена на тому, щоб завершити мовний курс С1. Можливо, пізніше захочу вступити до університету або продовжити працювати в нинішній сфері, але вже на вищому рівні. Також дуже мрію відвідати південь Німеччини, мені здається, там дуже гарно.
Щодо повернення додому, я думала про це багато. Спершу дуже хотілося назад, але згодом зрозуміла, що насправді сумую не за самим місцем, а за тим, як було раніше. Наше містечко було дуже затишним, із чистим повітрям, гарною природою, хорошими школами. Але тепер розумію, що навіть якщо повернутися, вже ніколи не буде так, як раніше. Багато людей виїхало, місто дуже змінилося.
Моя мрія для всіх нас — це, звісно, перемога і мир. Я дуже хочу, щоб Україна звільнилася від окупації, але розумію, що навіть після деокупації доведеться починати все з нуля. Це буде непростий шлях, тому що багато хто вже не повернеться, і навіть ті, хто залишився, будуть дивитися один на одного з певною недовірою.
Я хотіла б сказати тим, хто залишився в окупації, щоб вони не вважали себе зрадниками. Кожен обирає свій шлях, виходячи з обставин, і я точно не вважаю тих, хто залишився, менш патріотичними. Люди робили те, що могли, в умовах, які були, і не кожен мав можливість виїхати або ризикувати. Ми всі боремося по-різному, і найголовніше — не втрачати віру в себе та в нашу спільну перемогу.
