Ветеран Денис Смольніков – родом зі Сватового на Луганщині. До війська прийшов добровільно у 2016 році: підписав контракт та служив бойовим медиком. У 2022 році в районі Бахмута на Донеччині отримав важке поранення хребта, а після лікування та реабілітації активно зайнявся спортом.
У рамках спецпроєкту “Говорять свої” розповів журналістам Сватове.City про те як готується до змагань на "Іграх Нескорених" у складі національної збірної та де бере сили та натхнення рухатися далі й не здаватися.
Зі Сватовим мене пов’язують спогади дитинства
Моє дитинство пройшло у Сватівському інтернаті. Потрапив я туди десь у 11 років. Дитинство важким, через це навіть не дуже хочеться згадувати, як там жилося. З приємного лише спогади, що мене на вихідні іноді забирала вчителька до себе додому. Також пам'ятаю й місцеву дискотеку, куди ми ходили разом із друзями. Це було чи не єдине розважання у маленькому містечку.
Після школи-інтернату вирішив вчитися далі, тому пішов до ПТУ 114, там я вчився на фахівця з трактороремонтних робіт. Після здобуття цієї освіти у мене був вибір: залишитися й працювати в рідному містечку трактористом чи спробувати вчитися далі. Бачачи, як багато моїх ровесників з інтернату скочувалися в прірву алкоголізму чи наркотиків, через низькооплачувану роботу чи її відсутність, я вирішив продовжити навчання. Тож поїхав до Старобільська, де обрав спеціальність ветеринара. Далі був Луганський інститут, але почалась війна й у 2014 році, і я змушений був залишити навчання.
Денис Смольніков
Пошук роботи та вступ у лави ЗСУ
Після університету почав шукати роботу, але з цим не дуже складалося, оскільки мені відмовляли через те, що я із Луганщини. Це демотивувало мене продовжувати шукати своє місце в Україні, навіть з'явилися думки переїхати до росії. Яка, на той час активно проводила інформаційну війну проти українців та поширювала фейки про війну на сході України. Але я працював над собою, не вівся на всі ці інформаційні закиди.
Аналізуючи ситуацію, що складалась, а також маючи бажання захищати свою державу, я вирішив піти в ЗСУ. Додатковою мотивацією це зробити стало відео про юну бойову медикиню, яка воювала на сході України та рятувала життя українських військових. І я подумав: «Я маю дві руки та дві ноги, розум і бажання. То чому я ще не у війську». Так у 2016 році я підписав контракт із ЗСУ та приєднався до 53 бригади, де став медиком роти. Я прослужив в АТО 3 роки.
Денис під час служби
У мене була дівчина з дитиною, і вони залишилися жити в росії. Поки я служив, вона обрала собі чоловіка, який теж родом зі Старобільська, але вже давно живе у росії. І так склалося, що це було єдиним, що мене тримало на Луганщині. Моя сім'я фактично обрала іншу країну. Країну агресора. Тому після служби я переїхав до Києва і почав нове життя.
Єдине, що я забрав із собою зі старого життя, – це знімки моєї доньки, ще у мами в животику. Вони – теплий спогад про час. Зараз я з донькою не спілкуюсь. Коли вона виросте і захоче дізнатися правду, я готовий зустрітися з нею і пояснити, чому так сталося. Розповім їй усе, коли вона буде готова зрозуміти, що не завжди можна змінити обставини, які сильніші за нас.
Денис разом із донькою
25 лютого 2022 року зробив вибір на користь захисту рідної землі
Після переїзду в Київ працював у спецпідрозділі. Після того, як прийшов з війська відверто кажучи, суспільне ставлення до військових було майже байдужим. Люди жили так, ніби війна — це щось віддалене, десь там у Луганську чи Донецьку. Вони просто не могли зрозуміти, як це насправді — втрачати все. Тепер ситуація з цим змінилася, люди з більшою повагою ставляться до військових. Бо ця війна торкнулася кожного.
Пригадую, що 24 лютого 2022 року, було навіть якось страшніше, ніж коли перший раз я пішов в ЗСУ. Зранку на початку війни ми поїхали в перший військкомат, який тільки був, і нас зразу забрали. А далі – захист Києва і так далі. Перші три роки я служив у 53 бригаді. Спочатку був старшим бойовим медиком, тобто медиком роти. Потім мене перевели в медичну роту бригади. У лютому 2022 р. я вже пішов санінструктором батальйону, в 72 бригаду. Поранення я отримав у Бахмуті. У мене був перелом хребта, зламані 8 ребер, рвана рана ноги, пошкоджені нирки, печінка, легені та рвана рана підборіддя. Також мав струс головного мозку тяжкої стадії.
Після отримання поранення я став непридатним до військової служби на пів року. За цей час проходив реабілітацію, оформив собі статус «обмежено придатний» і повернувся в зону бойових дій, де пів року прослужив на Вугледарському напрямку. Після скасування статусу «обмежено придатний» був списаний з військової служби та повернувся до цивільного життя у Києві.
Новий шлях для реалізації — через спорт
Про Ігри Нескорених я дізнався із медіа, читав про це новини та дивився репортажі по телевізору. Бажання долучитись виникло також через те, що я хотів показати таким же ветеранам, як і я з важкими пораненнями, що вони можуть продовжувати займатись спортом і не сидіти вдома, ховаючись від людей.
Для себе я обрав декілька видів спорту – волейбол сидячи, баскетбол та регбі на кріслі колісному, бігові лижі та біатлон. Узимку 2025 року я виступатиму на "Іграх Нескорених" у канадському Ванкувері у складі національної збірної.
У мене перелом хребта, але я підіймаю гантелі, займаюсь спортом — і я розумію, що я все можу. Я думаю, покажу цей приклад вже на "Іграх нескорених", де ми будемо змагатися. Я активно готуюся до змагань і беру участь у різних спортивних заходах для ветеранів. Раз на місяць ми виїжджаємо у так звані “кемпи” де активно тренуємось. Спорт для мене — це не просто змагання, це спосіб показати іншим ветеранам, як знайти себе. Без різниці, з якої ти області чи хто ти до цього був. Спорт дає силу і єднання, які потрібні кожному з нас. І я переконаний, що сила волі та духу — це головне, що ми маємо в собі нести й надалі.
Я багато бачив і зрозумів за цей час, що в кожного військового своя історія. Багато з нас пішли за покликом серця, а не заради заробітку, і це потрібно цінувати. Але й розуміти: суспільство нам нічого не винне, ми захищаємо не для того, щоб мати преференції, а, тому, що це наш обов'язок, це внутрішній вибір.
Мрії побачити вільну Луганську область
Я мрію, що колись зможу мати свій будинок, маленький куточок природи, де можна відпочити в спокої, без шуму і метушні. І так само мрію, що Луганськ, Донецьк, Крим знову стануть нашими, вільними, українськими, адже надто багато віддано за цю надію.
Я виріс в інтернаті, тому для мене дуже боляче, що діти лишаються без батьків, а батьки без дітей. Я бажаю миру і я хочу, щоб росія відчула те, що відчуваю я і відчувають матері, які не побачать більше синів. Ми всі віримо в нашу перемогу, нам нема куди здавати назад.
Денис Смольніков під час змагань
Хочу передати своїм землякам, тим, хто залишився в окупації, а також тим, хто виїхав і розкиданий по різних куточках світу: кожен із вас не один, і ми всі разом. Я бачу, як багато українців, незалежно від обставин, тримають віру і силу духу. Пам’ятайте, що ми можемо впливати на світ навколо нас, допомагати собі та один одному. Якщо ви залишились на окупованих територіях, тримайтесь і не втрачайте віру. Якщо ви на вільних землях — робіть усе, щоб допомогти тим, хто зараз на передовій, захищає чи працює для України.
