Денис Черв’як прожив у Старобільську все своє життя — 27 років. Вчився я у Старобільській гімназії, а після закінчення вступив до педагогічного університету на спеціальність фізичне виховання. Понад 10 років хлопець займався волейболом та паралельно займався силовим триборством. Паралельно до спорту він почав цікавитись фотографією.
Згодом це захоплення переросло у щось більше, ніж хобі. Тепер Денис виставляє свої фотографії, які були зроблені до окупації Старобільська не тільки в Україні, а і за кордоном. У проєкті “Свої говорять зі своїми” він розповідає про фотографію, життя у місті до окупації, а також як Старобільськ вплинув на формування його творчості.
Від спортивного життя до організації концертів і творчих вечорів
Після університету я вирішив спробувати щось інше, не пов’язане зі спортом. І влаштувався працювати у Луганську обласну бібліотеку. Заклад, якраз переїхав з Луганська до Старобільська через окупацію. Я почав працювати там десь із 2016 року. Мене взяли на посаду SММ спеціаліста, у мене вже був досвід у цій сфері. Так ще під час навчання, я з друзями організовував різні івенти в Старобільську — концерти, творчі вечори, музичні події. Ми намагалися створювати такі культурні колаборації, щоб залучити різну аудиторію. На зустрічі до нас приїжджали Олександр Положинський з гурту "Тартак", Сергій Жадан, Kozak System та інші. Саме тоді я почав цікавитись мистецтвом фотографії, створенням контенту та просуванням його у соціальних мережах.
Пригадую, що коли я почав працювати у бібліотеці, ми продовжили влаштовувати культурні заходи, але вже з додатковим акцентом на літературу. Презентації книжок, дитячі читання, наприклад, приїжджав, наприклад, Іван Андрусяк. Тоді це був новий формат для бібліотеки, на той час ми намагалися змінити стереотипне уявлення про неї. Місце перетворилося на культурний осередок, і ми відійшли від образу "тихої" бібліотеки. У кожного є уявлення в голові про бібліотекарку в окулярах, яка вимагає тиші, вчасного повернення книжок і дотримання правил... Ми це змінили! Хотіли, щоб у нас було місце для живого спілкування, дискусій, творчості, щоб люди могли прийти та відчути себе вільно. Думаю, нам це вдалося і бібліотека поступово перетворювалася на справжній культурний центр, де було місце не лише для читання, а й для живого спілкування, музики, мистецьких перформансів.
Денис Черв’як
Так, коли приїжджали відомі особистості, приходило багато людей на заходи. Водночас, якщо заходи були більш нішеві, то, звісно, аудиторія була більш “ламповою”. Я радію, що нас вийшло створити середовище, де молоді люди збиралися не лише заради розваг, але й для розвитку.
Впевнений, що те, що ми робили, дійсно вплинуло на їх світогляд. Пам'ятаю, як відчувалося це пожвавлення у місті, коли до нас з'їжджалися митці, культурні діячі, і ми всі разом створювали атмосферу справжнього свята. Це було відчуття, що ми робимо щось важливе для свого міста, щось більше, ніж просто організація заходів.
Нове життя: волонтерство, фотопроєкти та спогади
Я виїхав одразу на початку повномасштабного вторгнення. Все змінилося в один момент. Нам довелося покинути місто, і багато з нас роз'їхалися по різних куточках країни. Зараз я живу в Києві, хоча перед цим змінив кілька міст: спершу перебував в селі на Прикарпатті, потім в Ужгороді, Одесі. З речей, які я забрав із собою, є лише одна справді особлива — старий плівковий фотоапарат, яким ми колись знімали родинні фото для сімейного альбому. Самі ж альбоми залишилися у Старобільську, і я тепер маю лише ці спогади, що зафіксовані на плівці. Я досі іноді знімаю на цю камеру, але все рідше переглядаю старі знімки — зараз це боляче.
Я зараз працюю фотографом на фрілансі, займають волонтерством і намагаюся знайти баланс у житті. Фотографія для мене стала способом вираження і водночас можливістю зберегти ті миті, які більше ніколи не повернуться.
У мене є фотографії, які я об'єднав в однойменний проєкт з назвою «Старобільськ». Він розпочався ще 8 років тому, у 2016 році. Я тоді відзняв дуже багато фотографій і їх хотілося структурувати й винести в окремий проєкт, і щоб обов'язково він був присвячений саме Старобільську. Моя ціль — показати людей цього міста, його красу та мальовничість. Мені дуже подобаються живі фотографії, без постановки, не награні. Завжди стараюсь надати атмосферність фото, які ще нагадують кадри із фільму. У результаті можна побачити багатогранність життя та емоції.
Академія Патрульної поліції на виставці Дениса Черв’яка і Олександра Букреєва
Світлини, що увійшли у проєкт, я робив з любов’ю до Старобільська і його жителів. Було бажання закарбувати живі моменти у пам’яті. Відчував, що це важливо. Після окупації міста цінність цих світлин змінила моє уявлення про фотографію, зрозумів, що все що створював було не дарма. Адже ці фото — це частина історії. Коли фотографував, стикався з непорозуміння зі сторони деяких людей. “Навіщо ходиш як маньяк? Тобі що, зайнятися більше нічим?”. Радий, що не слухав тих людей. Але жалкую, що не встиг зробити більше.
Я вже презентував ці фотографії на виставках по всій Україні, зокрема у Львові, Кропивницькому, Черкасах і Дніпрі. Також проєкт був представлений на групових виставках за кордоном, зокрема у Торонто.
Фотографії проєкту Старобільськ, можна переглянути в інстаграм за посиланням.
Проєкт "Дерева в моєму дворі" почався також ще в Старобільську, де першим я зняв дерево, що росло у вашому дворі. Воно завжди для мене було символом дитинства, хотілось його закарбувати у пам’яті. Після березня 2022 р. я продовжив фотографувати, шукаючи подібні мотиви в інших містах України. Проєкт має більш символічне значення — це пошук зв'язку з рідним домом і спогадів про те, що було втрачено.
Ці світлини були виставлені на персональній виставці у Києві.
Намагаюся робити щось корисне, щось важливе, волонтерю. Але завжди є відчуття, що цього недостатньо, хочеться більше і більше робити. Найбільше, звісно, хочеться, щоб ця війна нарешті закінчилася нашою перемогою, і ми могли рухатися далі без цього тягаря.
Зараз, коли дивлюся на свої фотографії зі Старобільська, відчуваю, як одразу накочується депресивний настрій. Раніше я цього не усвідомлював, а тепер чітко відчуваю, що це на мене погано впливає. Але, звісно, хочу повернутися в місто після деокупації. Хоча розумію, що питання культурного розвитку міста після війни — дуже складне і потребує багато зусиль. Проте, дуже хочеться повернутися і продовжити свою справу.
Щодо нових проєктів... Тут складно. Все, що я намагався робити поза темою дому та війни, поки що не вдається. Розумію, що застряг у цих темах, і, мабуть, далі треба занурюватися саме в них. Зараз шукаю нові сенси, які хочу донести, але це потребує часу і ресурсів. Пробую різні формати, як от наш подкаст з товаришем. Хоча це більше про фотографію в цілому, а не про те, що мені насправді болить.
До війни фотографія для мене була радше захопленням. А зараз це стало для мене справжньою роботою, навіть якщо мова не про комерцію. Я глибше поринув у контекст, і тепер працюю над цим набагато серйозніше. Це мені допомагає розвиватися, і в цьому плані я задоволений тим, куди рухаюся.
Мрії про майбутнє та побажання жителям Луганщини
Землякам хочу сказати: не губіться і не забувайте, що потрібно об’єднуватися. Якщо будемо поодинці — буде дуже важко рухатися далі та перемагати. Тому об'єднуймося зараз, а не колись потім. Це важливо, бо тільки разом ми зможемо подолати всі труднощі та рухатися вперед.
Старобільськ
Щодо відчуття майбутнього, то зараз важко будувати якісь конкретні плани, адже війна вносить корективи у життя кожного з нас. Проте є мрія — повернутися у рідний Старобільськ після його звільнення та завершити цикл фотографій, зняти літню пору року з тієї ж точки, де вже зафіксовані інші пори року. Це серія світлин з місцевого «Голівуду» — крейдяної гори, з одного ракурсу, але у різні пори року. Так ось, мені не вистачає лише літа для її завершення. І я сподіваюсь, що скоро я це зроблю у вільному, українському Старобільську.
Інші роботи фотографа можна знайти тут: https://linktr.ee/d.cherviak
