Оксана Очкурова — двічі переселенка, яка не зламалася перед викликами життя. У 2014 році вона разом із трьома дітьми покинула рідну Кадіївку та залишила улюблену роботу в місцевому палаці культури. У 2022-му, сім'ї довелося евакуюватися зі Старобільська, де Оксана встигла налагодити нове життя: розпочала культурну та громадську діяльність, запровадила два фестивалі та створила мистецьку резиденцію.
На початку повномасштабного вторгнення вона з командою активно займалася доставкою гуманітарної допомоги до Луганської, Донецької та Харківської областей. Сьогодні Оксана продовжує допомагати переселенцям у Сваляві. Її команда організовує виставки мистецьких робіт по всій Україні та за кордоном, спрямовуючи зібрані кошти на підтримку українських військових. Далі пряма мова Оксани.
Білі простирадла на антені машини та напис «діти» на лобовому склі
У 2014 році наше життя перевернулося. Я тоді працювала в рідному Стаханові (тепер Кадіївка), організовувала свята й заходи, але після початку вторгнення росіян у місто, змушена була їхати у Старобільськ. Як і більшість переселенців, сподівалася, що виїзд із міста буде тимчасовим. Пам’ятаю, як ми виїжджали: «білі простирадла на антені машини та напис “діти” на лобовому склі». Як і більшість переселенців, ми думали, що їдемо лише на один-два тижні. Тоді я не могла уявити, до чого це все призведе.
У серпні 2014-го в нашому місті вже стало страшно залишатися. З’явилися так звані «козаки», над містом пролетів літак, що скинув світло-шумові засоби. У соцмережах писали, що це був фосфор. Бойових дій у Стаханові не було, але місто наче завмирало – люди виїжджали поспіхом.
Ми з родиною вирішили їхати до Старобільська, де жили наші родичі. Зазвичай дорога займала дві години, але цього разу ми їхали вісім. На шляху було 11 блокпостів, більшість із яких контролювали «ополченці».
Коли ми нарешті дісталися Лисичанська і побачили перший український блокпост, відчуття були незабутні. Наші військові тоді ще не мали ні форми, ні нормального обладнання, але ми побачили своїх і вперше за довгий час змогли зітхнути з полегшенням. Цей досвід змінив мене. Повернутися до колишньої роботи я вже не захотіла. Замість цього вирішила допомагати тим, хто, як і я, залишив свій дім через війну. Волонтерство стало не лише способом підтримати інших, але й моєю відповіддю на всі ті події, які назавжди змінили наше життя.
Від організації толок толоки до створення громадської організації
Коли ми опинилися в Старобільську, все виглядало зовсім інакше, ніж у рідному місті. Життя було ніби на паузі, жодних заходів чи активностей, а потреб було багато – дітей треба було збирати до школи, вирішувати побутові проблеми, шукати нові сенси.
Спочатку ми – переселенці – почали знайомитися в чергах за гуманітарною допомогою. Це стало своєрідною точкою об’єднання. Ми давали поради організаторам, намагалися якось покращити процес. З часом із цих знайомств сформувалася група активних жінок. Нас було семеро, а потім до нас долучалося все більше людей. Ми вже зустрічалися поза чергами, почали організовувати для себе й своїх дітей невеличкі заходи, навіть не розуміючи тоді, що це і є інтеграційна діяльність.
Ми хотіли стати частиною громади, в якій опинилися. Для цього треба було щось робити – не просто жити, а приносити користь. Так з’явилися перші толоки. У Старобільську до нас про таке не чули, але ми вирішили, що це буде корисно. Ми прибирали сміття, організовували сусідів, і щоразу нас ставало більше.
У березні 2016 року наша ініціативна команда зробила важливий крок – ми зареєстрували громадську організацію “Центр спільного розвитку “Дієва громада”. До цього ми просто діяли разом, як група однодумців, але зрозуміли, що для більш масштабних і системних змін потрібна офіційна структура.
Оксана під час заходів ГО «Дієва Громада»
Головна мета нашої організації – підтримка внутрішньо переміщених осіб (ВПО). У Старобільську ми реалізовували різноманітні проєкти та заходи, які допомагали переселенцям інтегруватися в місцеву громаду. За пару років ці люди змогли відчути себе частиною нової спільноти, і для нас це було найбільшою винагородою.
Сьогодні, через стільки років, історія повторюється. Те, що відбувається зараз, дуже схоже на 2014 рік. Ми знову проходимо ті ж етапи адаптації на новому місці. Але цього разу ми значно краще розуміємо всі труднощі, з якими стикаються переселенці, адже маємо власний досвід.
Пам’ятаємо, як це – бути в чужому місті, чекати допомоги, розв'язувати побутові питання. Тоді у Старобільську нас підтримували, а тепер, перебуваючи у Сваляві, ми самі надаємо різні види допомоги. Це можуть бути гуманітарна підтримка, психологічна допомога, або організація заходів, які дозволяють людям відчути себе потрібними та повноцінними учасниками життя громади.
Ми вже мали досвід війни з 2014 року, тому розуміли, як адаптуватися
24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна. Ми розуміли, що це може статися, але бути до цього повністю готовим, особливо людині, яка не має військового досвіду, неможливо. Того ж дня я залишила Старобільськ. Проте кілька моїх колежанок залишалися в місцевому хабі, де наша організація продовжувала роботу.
У місті була страшна гуманітарна ситуація. Українських товарів уже не було, а російські ще не з’явилися. Особливо складно було людям із вразливих категорій – тим, хто залежав від ліків. Ми не могли стояти осторонь. Домовилися з донорами, які підтримували наш проєкт, щоб перенаправити кошти на закупівлю життєво необхідних препаратів.
Оксана Очкуров
Закуповували інсулін, гормони для щитоподібної залози, інші ліки. Щоб координувати допомогу, розробили Google-форму для збору заявок. До Старобільська за ліками приїжджали люди зі Сватового, Новоайдару, Марківки, а також із Лисичанська, Сєвєродонецька, Рубіжного. Вони часто їхали без нічого, а ми намагалися допомогти їм не лише медикаментами, але й одягом, ковдрами, найнеобхіднішим.
Пам’ятаю, як один із наших гуманітарних вантажів не дійшов до місця призначення. Автівку, яка його перевозила, розстріляли. Про це навіть писали в новинах – гуманітарний конвой, який віз наші ліки до окупованого Старобільська. Цей момент став болісним нагадуванням про те, якою небезпечною є кожна дія в умовах війни.
Однак ми продовжували працювати, скільки могли. На жаль, увага окупаційної влади не змусила себе чекати. До хабу прийшла нова «начальниця освіти» і заявила, що ми маємо залишити приміщення. Дали нам спочатку тиждень, але зрештою дозволили працювати ще два. Дівчата роздали всю гуманітарну допомогу, зібралися й залишили хаб. Що зараз із тим приміщенням, я не знаю. Окупанти сказали, що воно потрібне «для потреб освіти».
Нове життя у Сваляві
Свалява спочатку була для нас лише місцем тимчасового перепочинку. Ми їхали до Ужгорода, але через затори й пізній час вирішили зупинитися на ніч. Знайомі запропонували залишитися тут. Спершу ми планували провести лише день, потім – місяць, а тепер це уже роки. Щодня ми молимося за Україну, за перемогу, звільнення окупованих територій і повернення додому. А поки залишаємося тут і працюємо.
У Сваляві ми створили гуманітарний хаб, який постійно шукає донорів, забезпечує постачання й роздає допомогу внутрішньо переміщеним особам. Під нашою опікою зараз близько 150 родин переселенців із Луганської області, які проживають на Закарпатті, а також 870 родин зі Старобільського району, розкиданих по всій Україні.
ГО «Дієва громада»
Старобільчанам ми відправили майже 700 посилок через “Нову Пошту”. Щомісяця забезпечуємо переселенців із Луганщини гуманітарними наборами, реагуємо на їхні запити та допомагаємо з індивідуальними потребами.
До нас звертаються й ті, хто лише зараз виїжджає з Луганської області. Вони часто обирають Сваляву саме через те, що тут працюємо ми. Хоча наші ресурси обмежені, і ми не завжди можемо забезпечити житло чи розв'язати всі проблеми, люди все одно приїжджають.
Ця довіра – найбільша цінність для нас. Вона дає нам натхнення продовжувати нашу справу й допомагати тим, хто цього потребує найбільше.
Про мабутнє і повернення у Старобільськ
Переживши стільки труднощів, я почала цінувати кожен день. Я більше не відкладаю щастя на потім. Навчилася радіти простим речам — посмішці доньки, спокійному ранку, дзвінку від друзів.
Мрію повернутися до Старобільська, але розумію, що це станеться не скоро. Наразі ставлю інші цілі: розвивати громадські ініціативи, допомагати іншим переселенцям та підтримувати свою родину. Моє майбутнє тепер пов’язане не лише з мрією про повернення. Я хочу зробити щось корисне тут і зараз. А Старобільськ завжди буде в моєму серці.
