Римма та Гельмут Работи разом вже 55 років. У народі такий ювілей називають смарагдовим. За ці роки подружжя разом пережило багато труднощів. Працювали тяжко все життя, але великих статків не нажили. Їхній будинок на вулиці найменший. Кажуть, спочатку його будували батьки Римми як літню кухню, а потім подружжя так і залишилися тут жити, бо хату збудувати грошей не вистачило. Головним багатством вважають своїх дітей та онуків.
Він з Одещини, а вона зі Сватового
Гельмут Работа родом з містечка Татар-бунари Одеської області. Здебільшого виховувався у бабусі та дідуся. Мати за національністю німкеня. Пращури її, як тоді казали, були Катерининськими колоністами. Це коли під час правління Катерини роздавали землю іноземцям.
Гельмут народився під час війни у 1942. А у 1944 батька забрали на фронт. До цього часу у нього була броня — працював залізничником. Загинув батько 30 січня 1945 році у Східній Прусії. Сьогодні ці землі належать Польщі. Римма та Гельмут віднайшли могилу батька тільки сім років тому. Допомогла в цьому донька Людмила.
— Довго в Україні не давали дозвіл на виїзд до Польщі. Допоміг з документами український консул в Польщі. Але вже по приїзді туди шукали місце захоронення в архівах трьох населених пунктів. Знайшли могилу на землях одного із фермерів у містечку Мілаково. Польський фермер розповів, що випадково при обробці землі натрапив на масові захоронення не тільки радянських солдат, а й німецьких та французьких, — розповідає Гельмут Работа.
За словами поляка, французи відразу забрали останки своїх воїнів. Німці трохи пізніше. А радянські солдати так і залишилися лежати в землі. Не було ні пам’ятника, ні хреста. Голова гміни начебто хоче огородити це місце і поставити якийсь пам’ятник. Тоді Римма з Гельмутом поставили вінок, поклали на могилу вишитий рушник, запалили свічки. Кажуть, що поляк аж заплакав. За його словами, радянських солдатів у Польщі і досі поважають за те, що звільнили їх від фашистів. Але багато й полягло тоді людей.
— Потім я сина Едика возив на могилу діда. А він вже возив свою доньку Аміну, щоб мої онуки не забували своє коріння та де прадід похований, — каже Гельмут Петрович.
Римма народилася у Сватовому у 1947 році. Батько її 33 роки пропрацював на ремонтно-механічному заводі. Мама — спочатку в заготзерні, потім у депо. В дитинстві Римма часто їздила до родичів у село. Каже, тоді селяни харчувалися краще, ніж ті, хто жив у місті. У кожного було власне господарство, м’ясо їли щодня.
Фото батьків Римми
— А ми бачили м’ясо тільки двічі на місяць. І то не завжди. Жили дуже бідно. У батьків нас було троє. Але завдяки батькам усі отримали вищу освіту. Мабуть, через дитячі спогади про сільське життя я й вирішила вступити після дев'яти класів до Старобільського сільськогосподарського технікума на агронома. Хотіла жити та працювати у селі, — згадує Римма Федорівна.
Місто зустрічі — танці у Старобільську
Познайомились Римма та Гельмут на танцях у Старобільську, коли дівчина там навчалася. Гельмут тоді там служив в армії, в інженерних військах. Базувалася військова частина у приміщенні колишнього монастиря. А сьогодні там знову монастир. Каже, у той день пішов «у самоволку», аби потрапити на танці у клуб. Це було третього жовтня 1964. Римма на танцях була з подругами. Дівчина відразу сподобалась Гельмуту і він запросив її на танець.
— Дивлюсь: такий високий, красивий, у модному жакеті. Думаю, якщо підійде і запросить на танець, то відмовлю. Але він так ніжно взяв мене за руку, що не відмовила, — згадує Римма.
Після танців Гельмут пішов проводжати дівчину. Так і почався їхній роман.
Наприкінці 1964 року після служби в армії Гельмут повернувся до матері у Іллінку, що біля Курахового на Донеччині. Вони ще у п’ятдесятих переїхали туди, коли мати завербувалась на роботу у шахту. Хлопець писав Риммі довжелезні листи, де у кожному зізнавався у любові. Листи були відвертими, тому дівчина ховала їх від матері.
За щастя треба боротися
Сам же Новий 1965 рік для майбутнього подружжя виявився вирішальним. Тоді Гельмут поїхав у Сватове, щоб забрати Римму. Приїхав, а її вдома немає — десь із друзями святкує. На порозі його зустрічає мати дівчини. Як дізналася, що Гельмут за дочкою приїхав, то навідріз відмовила йому, і навіть виганяла. А хлопець не здається. Тоді вже батько каже, нехай Римма сама вирішує. Пішли вони з матір’ю дівчину шукати.
— Знайшли мене у однокласників. А я й чекала, що Гельмут приїде. Запитує — поїдеш зі мною. Кажу — поїду. А мама проти і все тут. Почала мене відмовляти. Торочить, ну, куди ти зібралася та ще й до шахтарів. Каже, там одні злочинці в шахтах працюють. В той час дуже погані чутки ходили про шахтарські поселення, — розповідає Римма Федорівна.
Тоді вже батько Римми та дядько — батьків брат, почали матір вмовляти. Ледве переконали. Поїхали Римма та Гельмут у Курахове і відразу ж подали заяву до РАГЦу. Одружилися 18 січня 1965 року. Вірніше, просто розписалися, бо весілля як такого не було. А у жовтні народився первісток Едуард.
Весілля у Курахово
— Я часто потім дякував батькам Римми за те, що повірили мені тоді та віддали доньку за мене заміж. Завдяки їм та моїй коханій дружині все моє життя доля була прихильною до мене, — каже Гельмут
Різкий поворот у житті подружжя
Римма Федорівна каже, у Кураховому вона весь час почувалася не спокійно. Саме селище похмуре. Крім шахти, був ще клуб, медпункт та пошта. Тому для всіх була одна дорога — робота у шахті.
Гельмут теж починав свій трудовий шлях забійником. Робота важка. Мабуть, тому там усі лаялися та випивали — і чоловіки, і жінки. Люди своє здоров’я не берегли, жили одним днем. Але найстрашніше було, коли аварія у шахті траплялася. Аварії були дуже часто. Про техніку безпеки тоді не дуже дбали.
Римма каже, проводжаєш чоловіка і не знаєш чи повернеться додому. Останньою краплею була аварія, що сталася 12 листопада 1965, коли зірвалася вагонетка із лісом. Тоді загинуло багато шахтарів.
Гельмут теж у тій зміні був. Та коли некерована вагонетка мчала вниз, змітаючи все на своєму шляху, хлопець встиг заховатися між двома підпірками.
— Аварія була страшна. Жінки біжать до шахти, кричать, плачуть. Свекруха каже — йди і ти. А мені страшно й думати про погане. Не можу відірватися від колиски з місячним сином. Сиджу, плачу і думаю: «Господи, куди я приїхала. Технікум ще не закінчила. Маленька дитина на руках і чоловік щодня своїм життям ризикує». Після цієї аварії я вже не витримала і разом із маленьким сином переїхала до батьків у Сватове. Гельмут теж трохи ще поробив у шахті, а потім приїхав до мене, — розповідає Римма Федорівна.
Римма та Гельмут із сином Едиком
Секрети щасливого подружнього життя
Римма та Гельмут Работа у 2009 році повінчалися у Свято-Миколаївському храмі, що у селі Чернещина.
Все життя подружжя прожило у мирі і злагоді. Римма каже, жодного разу не чула від чоловіка поганого слова. Ще Римма Федорівна впевнена, щоб у домі була злагода, потрібно любити і поважати один одного, а ще вміти пробачати. З нею Гельмут погоджується. А ще чоловік зізнається, що найбільше в житті його дратує, коли чує як жінка лається або коли чоловік напивається.
Найтяжчим періодом у своєму житті подружжя вважає операцію на серці, яку переніс Гельмут Петрович майже три роки тому у Київському «Інституті серця». Грошима діти допомогли. Операцію робив професор Тодуров. Римма Федорівна каже, такі лікарі — найцінніше надбання України. Не зважаючи на поважний вік Гельмута, операція пройшла успішно, але робили її шість з половиною годин. Сьогодні Гельмут та Римма ретельніше дбають про своє здоров'я.
Гельмут та Римма відразу після одруження (фото зправа) та через 50 років подружнього життя (фото зліва)
Римма Федорівна багато читає, відвідує церкву. А ще любить вирощувати квіти на подвір’ї. Гельмут Петрович ще раніше побудував спеціальний будиночок для апітерапії, де під лежаком стоять шість вуликів з бджолами. Господар каже, після такого лікування будь-яка людина почувається бадьоро, поліпшується кровообіг, оздоровлюється хребет, підвищується настрій. За його словами, щаслива людина завжди дарує своє тепло іншим і світ становиться кращим.
Як життя прожити недаремно
Після закінчення технікуму Римма спочатку рік відпрацювала агрономом у Петрівському. Гельмут у цей час вступив до Старобільського технікуму сільського господарства. За два роки закінчив його з відзнакою. Вже пізніше обоє закінчили Луганський сільгоспінститут. Потім майже 15 років жили і працювали у Райгородці. Там народилася дочка Людмила.
Римма працювала агрономом. Була парторгом. Гельмут починав працювати трактористом, комбайнером, механіком. Потім вісім років працював головою сільської ради.
Коли доньці виповнилося шість років, переїхали у Сватове. Жили разом із батьками Римми. Гельмут працював у сільгоспхімії, потім керував комунгоспом, нафтобазою, був директором машинно-тракторної станції.
Римма Федорівна спочатку майже п’ять років працювала агрономом у сільгоспуправлінні, потім — начальником племінної насіннєвої інспекції, виконувала обов’язки агронома у радгоспі «Дружба». Останні 15 років працювала начальником екологічної інспекції по Сватівському та Троїцькому районах. Впровадила декілька екологічних проєктів.
— З моєю допомогою за кошти Луганського обласного позабюджетного фонду реконструювали у Сватовому полігон твердих побутових відходів, висадили ялинки на проспекті Забурдаєва та біля «білого дому». За проєктом Місцевої екологічної програми ліквідували залишки отрутохімікатів у районі, облаштували криниці у Новопавловому та Надії. Ще на горі Розкопаній посадили парк, який назвали «Світанок», — розповідає Римма Федорівна.
Також завдяки її роботі у Сватівському районі було заповідано 13 екологічних пам’яток місцевого значення — найбільше в області. Сім років Римма Работа була членом виконкому Сватівської міської ради.
У 2003 році Римма Федорівна була визнана «Людиною року», а у 2004 у номінації «Охорона навколишнього середовища та благоустрій населених пунктів» стала «Людиною року» Луганської області.
Найбільше подружжя пишається своєю родиною. Багато сімейних альбомів та фотографій, що висять на стінах у кімнатах. Син живе у Сватовому, займається фермерством. Донька Людмила ще на початку 90-х разом із чоловіком переїхала до Америки, живе у Чикаго, працює у страховій медицині.
За словами подружжя, все життя вони жили заради дітей та онуків, а працювали заради людей. Хоча робота була важкою, тому для дітей часу залишалося дуже мало.
