У колекції сватівського радіолюбителя Віктора Гулого більше 300 радіоприймачів та магнітофонів різних років випуску. Найдавніші були зроблені ще у 30 роках минулого століття. Та найцікавіше те, що майже усі вони працюють. Це єдиний у Сватовому колекціонер, який не просто збирає радіотехніку, а ще й реставрує її.
Віктору зараз 67. Колекціонувати старовинні радіоприймачі розпочав 10 років тому, але радіолюбительством захоплюється ще зі школи. Народився він у селі Мала Костівка, а виріс у Михайлівці Перевальського району. Ще у школі дуже любив фізику. У восьмому класі захопився радіолюбительством, яке вивчав по книжках та журналах. Це був кінець 60 років минулого століття. Тоді був інтенсивний розвиток радіотехнічної промисловості. У дев’ятому класі Віктор зібрав перший свій магнітофон.
Після школи хлопець рік відпрацював на металургійному заводі в Алчевську. Потім служив у повітряно-десантних військах. Після армії закінчив Сєвєродонецьке училище і працював на одеському заводі спеціалістом по електроніці. Одружився на сватівчанці і переїхав до Сватового. Має трьох синів.
Віктор і досі є членом сєвєродонецької спільноти радіомовників. Його позивний — «Улянарадіо4мішарадіохаритон», і спілкується він з однодумцями з усього світу. Все законно — платить щорічні внески за користування радіоефіром, є дозвіл від державної інспекції радіозв’язку на цю діяльність. Каже, це просто захоплення. Хоча іноді бере участь у змаганнях.
Свою колекцію сватівчанин розмістив у колишньому гаражі та літній кухні, яку нещодавно відремонтував. Але усі експонати все одно не помістилися. Тому господар «накинув оком» ще на одне приміщення на подвір’ї.
— У мене дуже багато різних експонатів. В першій кімнаті все, що стосується радіо. Є досить раритетні речі. Наприклад, радянський ламповий приймач «Зірка54». Окрім назви, практично він нічим на відрізняється від французьких радіоприймачів «Ексельсіор», які випустили раніше ще у 1952 року. В той час велике значення надавали дизайну радіо. Використовували різні породи дерева для оздоблення, гарну тканину. Передовиками виробництва радіоприймачів були США, Німеччина і Радянський Союз. Але більш так би мовити революційними по складності були німецькі моделі. До речі, радянські виробники саме їх брали за основу, тільки дизайн міняли. Та й самі корпуси робили з більш дешевих матеріалів, щоб знизити собівартість моделі. Але і досі звук з лампового радіоприймача вважається найкращим, — каже колекціонер.
Ламповий приймач «Зірка54»
Перші екземпляри для колекції Віктор побачив у 2009 році на пункті збору металобрухту. Люди зносили туди старі радіоприймачі заради копійчини, адже найцінніше, що там було — це мідь на трансформаторі. А це майже нічого. Решта все спалювалося.
— Я на той час вже багато знав про розвиток радіо в усьому світі, бо постійно читав спеціалізовану літературу. І коли побачив раритетне радіо німецького виробника, аж дух перехопило. Потім я став розшукувати такі раритетні речі по місту. Допомагали друзі і знайомі, серед яких є і колекціонери. Іноді ми обмінюємося експонатами, — розповідає Віктор.
Колекціонер каже, найбільшими радянськими виробниками радіо були прибалтійські країни, Білорусь, Росія. Розвиток радіотехніки у Радянському Союзі припадає на післявоєнний час. Окрім радянських приймачів у сватівчанина є оригінальні радіо німецьких виробників. Наприклад, радіоприймач фірми «Ольгаліфункель» 1954 року випуску, який привезли Віктору прямо з Німеччини. У 36-37-х роках дуже популярними були німецькі радіоприймачі «Сабо».
Сьогодні колекціонер працює над реставрацією німецької музичної шкатулки «Сіменс 15». Його ще називали офіцерський приймач, бо коштував на ті часи шалені кошти — 400 німецьких марок. У майстра для відновлення цієї моделі вже є всі необхідні запчастини, причому оригінальні. А подарував цей раритетний експонат Віктору його друг сватівчанин Микола Гриценко.
Поруч на полиці стоять реставровані радіоприймачі 40-50-х років — радянський портативний ламповий радіоприймач «Искра», «Минск55», «Огонек», «Москвич», «Рекорд», «Стрела».
Навпроти полиці заставлені більш пізніми моделями радіоприймачів — 60-80 років. Серед експонатів найбільш відомий перший радянський приймач «Фестиваль» з дистанційним управлінням. Поруч такі моделі як «Урал57», «Аврора», латвійські «Dzintars» та «Сакта», «Естонія2», «Беларусь59» і ще багато таких, про які ми й не чули. Є унікальні експонати, якими Віктор пишається.
— Портативний приймач політрука МП Б 4 під назвою «Синичка». Випускався рязанським радіозаводом спеціально для військових у 1976. Тут є 19-мілімітровий діапазон, якого не було в інших приймачах. Саме на цьому діапазоні транслювався «Голос Америки», який був заборонений для радянських слухачів. Ще цікавий радянський універсальний приймач «Альпинист», який був дуже компактним і можна було брати з собою на відпочинок чи в походи. Ще кишеньковий мікроприймач на батарейках. Перша ризька «Спідола» — приймач, який «засвітився» у фільмі «Кавказька полонянка». Ще білоруський приймач «Selena», який випускався чисто на експорт і у Радянському Союзі його купити було неможливо. Тут більш якісна частота, налаштована для європейських країн. Цей експонат мені син привіз з Лондона, — розповідає Віктор.
Ще у сватівчанина є раритетний радіоприймач «Мир». Каже, він був улюбленим у Сталіна. І теж скопійований з німецької моделі «Грюндик». Також в колекції є приймачі, які використовувалися в армії. Це частини військового устаткування 60 років з кораблів та підводних човнів. Поруч стоїть радянська радіола «Романтика 106», на якій є позначка знаку якості. На ній можна було вже слухати платівки. Колекціонер каже, ця радіола нічим не поступалася тодішнім американським моделям.
У другій залі у колекціонера тільки магнітофони, починаючи з 60 років минулого століття. Здебільшого виробництва радянських заводів, у тому числі і українських — Харківського та Запорізького.
Віктор каже, випускали їх невеликими партіями, бо починаючи з 70 років було стрімке зростання розвитку електроніки у всьому світі. Моделі швидко застарівали і не було сенсу випускати їх великими партіями. Платівки на магнітолах швидко змінилися магнітофонними бабинами, а потім і касетами різних типів. А сьогодні це все вважається раритетом минулого століття.
У приватному музеї Віктора ще висить керосинова лампа, з якою його батько — Іван Гулий, працював у шахті в Алчевську. Іван Іванович воював на фронті у Другу світову війну. Дійшов до Будапешта, де отримав поранення і його «списали». Потім під час роботи у шахті отримав виробничу травму і пішов на пенсію по інвалідності. Але весь час піклувався про родину.
— Коли батько ще працював шахтарем, то у 1960 році поїхав до Білорусі за телевізором «Білорусь» із вбудованою магнітолою. Їх випустили всього 2000 штук. І хоча телевізор був дуже важким, батько у ковдрі притягнув його додому. Тоді, пам’ятаю, вся вулиця щовечора збиралася у нашій хаті, щоб його дивитися, — згадує Віктор.
У колекції сватівчанина ще є ламповий телевізор «Sanyo» із захисним склом від радіації, який колись винайшли японці. Подібних телевізорів було дуже мало. Купив він його у Москві у 1987. Каже, телевізор і досі працює, тільки потрібно зробити профілактику.
Іноді дружина Віктора говорить, що він багато часу приділяє своїй колекції. Та чоловік не погоджується. Каже, займається цим виключно у вільний час.
— Це хобі, на яке я завжди знайду час, навіть якщо часу немає. Воно не приносить якогось доходу. Колекцію свою теж збираю просто для душі, бо мені це подобається. Мені цікаво не просто щоб радіо, зроблене у 30-х роках, стояло на полиці, а головне, щоб воно працювало. Я захоплююсь цим і сьогодні у мене більшість виставлених експонатів працюють, навіть старовинний патефон.
