Марії Батерчук з Нежуриного, що на Сватівщині, 1 травня виповнилося 100 років. Не зважаючи на свій поважний вік, жінка і досі підтримує розмову, газети читає без окулярів та весь час усміхається. Тільки стала трохи недочувати.
Народилася Марія Єлізарівна у Кармазинівці. А до Нежуриного переїхала після Другої світової війни, коли вийшла заміж. Один із її синів Віктор каже, у матері була непроста доля.
Війна її застала у Києві. Там Марія працювала. З початком війни разом з усіма рила окопи. А коли Київ німці окупували, то дівчина спробувала втекти додому. Дійшла пішки аж до Полтави. Але втекти від війни не судилося. Її разом із тисячами молодих людей у 1942 відправили на примусові роботи до Німеччини. З рабського полону її визволили солдати радянської армії. Додому у Кармазинівку повернулася у 1945. Марія згадує, коли у Німеччину везли, то дорогою весь час бомбили. Коли вже наприкінці війни додому поверталася з чужини — теж бомбили. Думала, й не виживе.
Після весілля переїхала у Нежурине. Разом з чоловіком будували хату. Виховували трьох синів. Чоловік помер ще у 1980, і відтоді Марія виховувала дітей сама. Одного з синів вже немає. Двоє сьогодні живуть з родинами у Рубіжному. Онуки та діти по черзі приїздять у Кармазинівку доглядати матір та бабусю.
— Здебільшого я тут живу з мамою, коли вийшов на пенсію. До цього, поки я працював, за бабусею доглядав онук, — розповідає Віктор. — Мама все життя пропрацювала у радгоспі. Не боялася роботи. Була і телятницею, і у коровнику працювала. Сіно заготовляла, силос перекидала. У селі будь-яка робота була важкою. Працювали з ранку й до вечора. Та ще і вдома господарство тримали. Ми завжди мамі допомагали, хоча іноді вона нас і сварила, як щось нашкодимо. Втім мама була дуже доброю, веселою, з гумором дружила, з людьми завжди ладила. Вона і досі іноді просить, щоб відвезли її у рідну Кармазинівку до подруг. Навіть з ліжка встає. Каже, там же люди збираються — хочу до них. Тільки от ходити сил вже немає. Постоїть трохи біля ліжка та й знову лягає.
Марію Єлізарівну приїхали цього дня привітати районні керівники Валерій Честних та Віта Сліпець. Привезли подарунки, квіти. Вона сміється та каже, що не віриться, що вже 100 років живе.
— Коли син сьогодні показав мій паспорт, то я дуже здивувалася. Я вже й забула, що так давно народилася. А ви що сьогодні не працюєте? — запитує Марія у гостей. А потім згадала, що сьогодні ж Першотравневе свято. Ювілярка каже, все у неї добре — сини та онуки не полишають і турбуються.
Віктор каже, мама і досі не знає, що сьогодні в Україні знову йде війна. А вони й не кажуть, щоб її не засмучувати. За словами сина, у Марії Єлізарівни і так все життя було важким — багато років працювала, навіть, коли вже була на пенсії. Все хотіла допомогти онукам. А може тому, що більше хотіла спілкуватися з людьми.
