Валентина Бондарєва родом з Паталахівки Сватівського району. Переїхала до Сватового ще дитиною разом із батьками. У Валентини Олександрівни 46 років трудового стажу і вона тільки три роки тому пішла на пенсію.
Жінка розповіла журналістам Сватове.City, як у свої 68 їй вдається триматися в тонусі і гарно виглядати.
Валентина Бондарєва
Ми завітали до жінки додому. Валентина Олександрівна відразу запропонувала чай з домашньою випічкою. Каже, зробила швиденько на «скору руку». А взагалі жінці подобається пекти, але здебільшого для гостей. Сама намагається випічку не їсти, аби не набирати зайвої ваги.
Валентина Олександрівна готується до чаювання
Квартира, де живе героїня, невелика. Ідеально чиста. Двері на балкон відчинені, а через штори пробиваються сонячні промені. Поки ми розглядаємо квартиру, Валентина розповідає, що балкон утеплила, щоб можна було взимку виходити подихати свіжим повітрям. В кімнатах немає нічого зайвого, а всі речі на своїх місцях. На столі стоїть комп’ютер. Валентина розповідає, щодня листується з друзями і однокласниками.
— Взагалі я дружити вмію, — каже Валентина Олександрівна. — У мене є друзі, з якими я дружу ще змолоду. З найближчими передзвонюємося щоранку, щоб дізнатися, чи все добре, чи живі-здорові. І тоді вже спокійно займаємося кожен своїми справами.
Скажу відверто, що життя у мене не було легким. Хоча це можна сказати, мабуть, про всіх моїх однолітків. Та я не жаліюся, просто констатую факт. Моїм батькам ще важче жилося. До школи я з ними жила у Паталахівці, де й народилася у 1953 році. На жаль, сьогодні вже цього села не існує — померло.
Мої тато й мама теж родом з цього села, працювали там у колгоспі. Обидва воювали на фронтах Другої світової. Тата — Олександра Павлієнка, перед війною забрали в армію у морфлот. Тільки відслужив, а тут війна. Так і залишився воювати на кораблі. Тато був дуже сором’язливим, ніколи не вихвалявся своїми нагородами, а ще ніколи не користувався пільгами. Мама Марія теж була на фронті і зустріла перемогу в Будапешті. У мене ще був старший брат — військовий, полковник. На жаль, помер у 60 років.
Після війни батьки повернулися у рідне село і одружилися. Самотужки збудували в селі хату. Але коли я пішла до першого класу, то вирішили переїхати у місто. Коли жили у селі, до школи мені доводилося щодня пішки долати п’ять кілометрів туди й назад, а я маленька була. У батька серце краялося від цього. Тому батьки покинули все, купили «сарайчик» на Садовій у Сватовому, бо на пристойний будинок грошей не було, і знову почали будівництво нової хати з «нуля». Тато завжди дбав про сім’ю. Після роботи будинок будував, а ночами вагони розвантажував, щоб копійчину якусь заробити. Важко було батькам.
Поки будували дім я ще рік була у бабусі з дідусем в селі, бо нікуди мене було забрати. У другий клас я вже пішла у Сватовому у другу школу. Після закінчення школи ми з подругою поїхали у Харків вступати до інституту. Три екзамени здали нормально, а фізику «завалили» та й приїхали назад.
А після закінчення відробляти мене направили електрозварницею на харківський завод залізобетонних виробів, у експериментальний цех. У моїй бригаді було 12 чоловіків і одна я — дівчина. Всі ставилися до мене добре. А начальник цеха потихеньку став залучати мене до бухгалтерської справи. Спочатку рахівником — наряди закривала. Так я навчилася на арифмометрі працювати і самотужки опановувала бухгалтерську справу. Вже пізніше я закінчила Донецький фінансово-економічний технікум.
Коли вийшла заміж, народжувати приїхала до Сватового і тут залишилася. Тоді народився мій старший син Вова. Зараз він живе в Ірпені. Дуже красиве місто.
Чоловік мій Микола все життя працював водієм, а я у Сватовому 12 років працювала у держстраху, а потім 20 років — бухгалтеркою у Сватівській тоді ще міліції. Спочатку довго працювала сама. Потім прийшла ще одна дівчина. Але право підпису було тільки у мене, тому в міліції за два десятиліття жодної відпустки нормально не відгуляла. Один раз з'їздили з чоловіком на море в Крим. За все життя жодного разу не була в санаторії — часу не було, та і грошей теж. Почала мандрувати Україною вже коли вийшла на пенсію. Звісно, я і раніше була в Києві, Дніпрі, Харкові та інших містах. Але здебільшого по роботі. Але сьогодні ці міста змінилися. Ще хочу поїхати відпочити у Харків. Сьогодні там багато нових місць для відпочинку. Хочеться подивитися. Тільки пандемія нехай закінчиться.
Я в міліції працювала з 1988 року. Тому було всяке — перебудова при Горбачові, розпад Радянського союзу, рублі, купони, тисячі і мільйони. Пережили не одну кризу і інфляцію. Пам’ятаю, як спочатку зарплату «мішками носили», а потім, коли закрили банк «Україна», взагалі сиділи без зарплат — тільки на папері нараховували. Був час, коли замість грошей людям продукти видавали.
Під час роботи в держстраху
Але, як бачите, всі вижили. З часом прийшла ера комп’ютеризації, тому навчилася працювати на комп’ютері. З міліції у 2008 році пішла на пенсію вже з посади начальника фінансової частини.
Та дома майже не сиділа, бо відразу мене запросили бухгалтером на одну з автозаправних станцій, де я пропрацювала ще 10 років.
Після остаточного виходу на пенсію батьківську хату, де я все життя прожила, залишила меншому сину Колі з сім’єю, а сама переїхала у їхню однокімнатну квартиру. Та мені цього достатньо. Діти допомогли ремонт зробити. Тільки за колишніми сусідами сумую, з якими ми дружно жили.
Ще сумую за городом і квітниками. Я люблю займатися квітами. Коли жила на Садовій, вирощувала їх за двором, у дворі, ще й на городі. А в квартирі цього вже немає.
Та у пенсії є свої переваги. Сьогодні я більше часу приділяю собі і своїм захопленням. Звісно, не забуваю про онуків та правнука. У мене багато друзів. Так що ніколи не відчуваю себе самотньою. Є подруга, з якою дружимо вже понад 40 років. Ми з нею постійно гуляємо — обійшли вже всі околиці міста. Ходили на гору до вежі, гуляли навколо міста у лісосмугах. У Сватовому багато гарних місць.
Скажу чесно — не лежить у мене душа до вишивання чи якихось виробів. Проте дуже люблю читати книжки. Я у Сватівській бібліотеці маю три абонементи у різних відділах. Сьогодні дуже багато цікавих книжок, не те, що було за нашої молодості. Читати — не перечитати (сміється Валентина — прим. автора). Романи не люблю. Більше душа лежить до історичної літератури та детективів.
Ще люблю співати. Хоча музичної школи не закінчувала, але співала все життя. Це у нас вроджене — у моєї мами було шестеро сестер, і всі співали. Спочатку виступала у шкільному ансамблі, а ще ходила у колишній будинок піонерів. Саме там вперше мене й почула відома на Сватівщині музикант Ангеліна Шмельова.
Валентина показує фото, де вона ще ученицею співає з Ангелиною Шмельовою
Вона багато чому мене навчила. Починала з гуртків художньої самодіяльності. Тоді у Сватівському районі їх було багато. Співала у різних ансамблях, найдовше — у «Проліску», де тоді зібрали кращі голоси Сватового. Також іноді виступала з інструментальним ансамблем «Надія», яким керував Володимир Єгоров. Їздили в агітбригадах з концертами по всьому району. Мій чоловік теж любив музику — грав у духовому оркестрі.
Мабуть, тому ми з ним і прожили у злагоді все життя, бо у нас були спільні інтереси. На жаль, його вже давно немає поруч — помер у 53 роки. До речі, менший син Коля теж гарно співає. Колись співав у молодіжному квартеті «Слобожани». Шкода, що гурт розпався.
Валентина разом із меншим сином МиколоюФото: Фото з сімейного архіву
Ще співала в ансамблі «Берегиня» під керівництвом Валерія Ляшика. А сьогодні співаю у жіночому ансамблі при «Університеті ІІІ покоління», що при Сватівському територіальному центрі. Часто для людей похилого віку влаштовуємо різні свята, тематичні заходи. Тільки сьогодні пандемія трохи заважає.
Попри постійну завантаженість на роботі, я все життя слідкувала за собою, адже весь час була серед людей. Завжди слідкувала за своєю зачіскою, одягалася хоча і скромно, але зі смаком. Мабуть, через те, що часто виступала на сцені. І хоча сьогодні вже на пенсії, та старі звички нікуди не поділися.
Зараз я багато часу приділяю своєму здоров’ю. Коли у мене сильно боліла спина, то майже три роки ходила у будинок культури на шейпінг до Людмили Матвеєвої. А коли тренерка виїхала, щодня ходжу на стадіон. На свіжому повітрі краще, ніж у спортзалі. Там стоять 20 вуличних тренажерів. Спочатку я займаюся спортивною ходою. Роблю 4-5 кіл навколо футбольного поля. А потім переходжу на тренажери. На кожному роблю 100-200 повторювань вправ, в залежності від складності тренажера. Щодня на спортивні заняття в мене йде близько години. Коли сама займаюся, а коли з подругою.
Я вам скажу так — рух допомагає тримати в тонусі не тільки тіло, а й розсудливо мислити, адже все взаємопов’язане. Не треба зациклюватися на проблемах, болячках і жалітися. Треба рухатися вперед і тоді все буде добре!
Тож після розмови ми з Валентиною Олександрівною пішли на стадіон. Жінка показала свої вправи і їх ми виконували вже разом з героїнею на свіжому повітрі.
---
#UNPPP #NGO_MEDIA
Публікація підготовлена в межах проєкту «НГО та медіа: новий формат співпраці», що реалізується ГО «Медіапростір Україна» за технічного адміністрування ЗУРЦ у межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки урядів Данії, Швейцарії та Швеції.
Думки, зауваження, висновки або рекомендації, викладені в цьому матеріалі, належать авторам і не обов’язково відображають погляди ООН, та урядів Данії, Швейцарії та Швеції.
