Сергій Летучий – музикант зі Старобільська, активіст, громадський діяч. У рідному місті до початку 2022 року чоловік вів активне культурне і громадське життя, займався організаторською роботою. Сергій заснував проєкт «Тиха вечірка» та працював у Луганській обласній бібліотеці, також обіймав посаду радника з інклюзії Старобільського району.
Одним із його ключових проєктів у Старобільську стало мистецьке об’єднання Bet On Art, завдяки якому у місті з’явилися численні тематичні мурали, присвячені історії та культурі регіону. Проте нині місто перебуває під окупацією, і ці художні роботи, які стали символами Старобільщини, замальовують.
Старобільск — культурний центр Луганської області
Я родом зі Старобільська, міста, яке останніми роками до повномасштабного вторгнення поступово перетворювалося на культурний центр Луганської області. Тут проходило багато творчих заходів, а мальовнича природа, крейдяні гори та річка створювали унікальну атмосферу для фестивалів.
Я є засновником об’єднання Bet on Art – команди митців із Луганщини, яка організовує культурні події для місцевих жителів і туристів. Одним із наших найбільших проєктів мав стати "Світлофест" у Старобільську, запланований на честь видатного шістдесятника Івана Світличного, який жив у місті. До фестивалю ми також планували створити мурал на його честь. До цього наша команда вже реалізувала 10 подібних артпроєктів із портретами відомих земляків, таких як Нестор Махно та Сергій Жадан.
Тиха вечірка у Старобільську
На момент початку 2022 року ми мали готовий макет муралу, домовленості зі спонсорами та подані заявки до фондів для фінансування. Однак початок війни зруйнував усі ці плани. Я виїхав зі Старобільська 24 лютого до Києва. Дорога до столиці була довгою, а приїхали ми вночі. У ті дні місто було під обстрілами, вибухи було чутно всюди.
На залізничному вокзалі Києва я опинився 26 лютого увечері. Під час повітряної тривоги довелося спуститися в метро. Потім мій потяг відклали аж до ранку. Ще одна тривога, і я вирішив не спускатися до укриття: фізично це було занадто виснажливо. Подумав: «Як Бог дасть, так і буде».
Врешті, о 6:30 ранку 27 лютого я сів на свій потяг. Провідник перевірив квиток, хоча у вагон заходили й ті, хто їхав без квитків. У нашому купе опинилося семеро людей. Дорога тривала близько 24 годин, і хоча ситуація була важкою, на вокзалі все було добре організовано. Людей підтримували, навіть у такий важкий час.
Свій невикористаний через окупацію квиток додому Сергій Летучий зберігає і вірить, що скористається ним
Так я приїхав в Ужгород, де одразу почав волонтерити. Спочатку думав про гори, але не зміг собі дозволити відпочивати в такий час. Після кількох місяців роботи волонтером відчув, що здоров’я починає підводити, і вирішив таки на деякий час вирушити в гори. Після цього повернувся в Ужгород і продовжую так жити й зараз. Також виступаю, займаюся культурною дипломатією: співаю, спілкуюся з людьми на концертах, волонтерю.
Про повернення до музики та перший альбом
У жовтні цього року я випустив кліп з назвою "Повернемось додому". Ця пісня для мене — це про силу йти вперед, незалежно від того, де ти зараз. Це історія про кожного, хто змушений шукати новий дім, але водночас пам’ятає: справжній дім завжди всередині нас. Ми завжди повертаємося до нього, навіть якщо він лише у наших серцях.
У кліпі я використав символічні образи дому. Наприклад, проріджена рогожка, натягнута на ткацькій рамі, та автентичне полотно — вони символізують різні шляхи, які ми обираємо у житті. Українці, які тепер живуть у нових містах, часто відчувають тугу за домом, але разом із тим зберігають надію на повернення. У кліпі ця надія зображена через широке полотно, на якому герої залишають свої фотографії та спогади, вірячи, що одного дня зможуть повернутися додому.
Пісня символізує не лише фізичне повернення додому, а й повернення до себе, свого коріння, своєї автентичності. Це також моє повернення до музики після тривалої паузи. Але я не хотів, щоб вона була сумною. Навпаки, хотілося створити щось динамічне, те, що надихає діяти. Багато людей писали, що ця пісня стала своєрідним гімном переселенців. Я не знаю, як до цього ставитися, але якщо вона допоможе комусь відрефлексувати свої переживання чи подарує трішки любові, значить, усе було недаремно.
Мій перший альбом, до якого увійшла ця пісня, також називається "Повернемось додому". У ньому сім треків, кожен із яких має свій стиль і жанр, але разом вони складаються в єдиний пазл. До цього моменту я йшов майже десять років. Альбом для мене — як книга із трьома розділами: "до" 2013 року, "після" нього і, зрештою час який я проживаю зараз. Сингл, кліп і альбом вдалося створити завдяки підтримці Українського культурного фонду. Зйомки проходили в Києві на кіностудії Довженка. Я щиро сподіваюся, що він знайде відгук у серцях тих, хто його побачить.
З культурних заходів Старобільська — виступи ансамблів на кшталт «Новороссия»
Щодо окупованого Старобільська, то культурою там все дуже погано. Фактично, відбувається повернення до найгірших проявів радянських часів. Завезли російські продукти, а з культурних заходів — виступи ансамблів на кшталт «Новороссия». Молодь фактично ігнорують: заходи, які проводять, більше підходять для тих, хто був молодим у 70-х роках.
Люди з проукраїнською позицією здебільшого мовчать. Є ті, хто підтримує будь-яку владу, аби «не стріляли», та певна частина проросійських. Однак чув від знайомих, що навіть серед проросійських зростає тривожність — багато хто боїться, що Україна поверне свої території, і не знають, як тоді діяти.
У місті постійні проблеми з інтернетом, часом навіть Гугл не працював. Черги — величезні: за пенсіями, для оформлення карток, оплати комунальних послуг. А ще окупанти замальовують мурали, які ми колись створювали. Це символічно показує їхнє ставлення до всього українського.
Один із наших муралів, які я з командою створював, був присвячений Сергію Жадану та його віршу "Пливи, рибо, пливи". Його створили у самому центрі Старобільська, і це була одна з найулюбленіших робіт. Тепер на тому місці — просто гола стіна. Окупанти пояснили своє рішення тим, що вони "избавляются от коллаборационистских высказываний Киевской власти". Це боляче чути, адже ця робота була символом нашої культури, нашої ідентичності.
Мрії про майбутнє та побажання жителям Луганщини
У 2022 році нам вдалося відновити цей мурал в Ужгороді, і я вдячний за таку можливість. Але, чесно кажучи, це зовсім не те. Кольори не ті, атмосфера не та — він просто не відчувається рідним. Моя мрія — одного дня повернутися до Старобільська і відновити там усі наші роботи. Відродити не лише мурали, а й ту культурну атмосферу, яка завжди панувала у місті. Я мрію знову проводити виставки художників і фотографів, організовувати музичні фестивалі, літературні вечори, виступи поетів.
Я хочу повернути той Старобільськ, який ми всі знаємо і любимо, і зробити його ще сильнішим, ще більш живим. Коли повернуся у Старобільськ, ми точно відновимо мурали. Окупанти, як не дивно, підготували ґрунт — вирівняли колір стін. Нам залишиться лише приїхати та заново все намалювати. Взагалі, стріт-арт — це така річ: сьогодні він є, завтра його вже замалювали. Але ми створимо нове, ще краще.
До війни ми якраз готувалися намалювати мурал, присвячений Івану Світличному, культовому поету-шістдесятнику родом зі Старобільщини. Планували організувати Світлофест — масштабну культурну подію. Але війна змінила ці плани, як і у багатьох інших українців. Та я знаю, що повернуся, і ми створимо ще більше. Намалюємо нові мурали. І обов’язково намалюємо звільнення Старобільська — це буде найбільша подія нашого життя.
